Литва

Останнім часом я багато не вдома. Від місць далеких і нових, до близьких і вже знаних. З досвідом перестаєш дивуватися будинкам, проспектам, магазинам і їжі, уся увага дістається людям. В дорозі, не твоєму місті, інакшій школі - вони завше роблять шось несподіване - нехай то проста звичка мелодійно покашлювати, манір одягатися, любов до малинової настоянки чи розповіді про древнє минуле болотистих сіл.

Я ніколи не могла уявити собі Литву. Уявила б Індію і Аляску, Китай і Еквадор, а от Литву - ні. Вїжджаючи крізь примарний іржавий колись-був-кордон, автівка тонула в тумані. Глибокому, масному, як і вологі грунти його вивергаючі. Коли дорога підіймалася вгору, він розсіювався, аби дати навколишнім полям потягнутися в сірому передвечірньому просторі, тручи своїми сніжними животами таке ж сніжне небо. В улоговинах повітря знову біліло від крапель замерзлої води і здавалося, шо немає тут ніде жодних сіл, містечок, театрів і магазинів, а лиш пара, сіре небо й вогка земля у сонній пустоті передпівнічного краю. 

Литовці бавлять усіх своїми іменами. Одну приємну дівчину звали Жиманте, спробуй розпізнай у цих звуках імя. Спочатку докладаєш зусиль аби розчути усі літери, потім розпізнати наголос, зафіксувати слово і врешті поєднати його з усміхненим обличчям, що вже кілька разів чемно вимовило у відповідь - Анна. Та коли минає хвилинне зачудування незвичністю назви людини, що стоїть навпроти, розумієш інше - як насправді приємно постійно носити із собою по світу шматочок своєї країни, відмінні від решти поєднання звуків, обрані тобі литовською матірю. Анна то гарно, але скільки нас по світу - в Любомлі і Гонолулу, Ватикані й Бурсі. А от Жиманте народжуються виключно з литовською кровю у жилах. І радіють цепелінам, пяніють від Малунінінки і сміються, ховаючи свої прості, наче середньовічні, обличчя в руки. 

Якби мене запитали, одним словом, яка вона, Литва? я б обрала слово - випрана. Неяскраві кольори, світлі тротуари, шо переростають у будинки і закінчуються таким же ледь видимим небом. Люди, які теж ніби не помирають, а просто перуться добрим спокійним Богом, щоб чистими знов повернутися у свій край і назвати доньку Жиманте. 

Багатство моїх жестів стає небезпечним)

Я останнім часом законослухняна. (Написала так, наче раніше мене постійно затримували)) ні, я про педантичну таку слухняність: папірці в смітник, світло на поверсі вимкнути, дорогу перейти на переході. Стою, чекаю світлофора зеленого. На пустій вулиці, пустого міста. Стою принципово і по дівчачому.

Є такий набір клясичних жіночих жестів, один із яких, використаний мною у той вечір, виконується так))))) - рука зігнута в лікті, розслаблене зап'ястя знаходиться на рівні плеча. Або, щоб зрозуміти краще, уявіть собі пародію на чоловіка нестандартної сексуальної орієнтації - їх тільки так і зображають. 

Підходить до переходу дядечко, стоїть кілька секунд, мужньо розправляє плечі й починає іти на червоний. Він же ж крутий і не буде чекати зеленого на пустій вулиці пустого міста. А рука моя, та що знаходиться у клясичному жіночому положенні, плавно й легко переходить у інший універсальний жест - фак. 

Я знаю, Бог мене любить і будь яка виразна мить мого життя, особливо бентежна, не лишається уваги авдиторіі. Навіть на пустій дорозі пустого міста. Тому дядечко той обертається - акурат, щоб побачити мій фак. 

Правда ж, він зрозумів, шо останній жест - виключно спосіб застерегти його від порушення правил дорожнього руху?)))

Картопля фрі для мусульманок, або жорстокий, жорстокий світ

Мені завжди було цікаво, як закутані у паранджі правовірні мусульманки їдять картоплю фрі із соусом каррі? Які трюки і маніпуляції вони проводять з тими священними фіранками, що ховають їх обличчя у фаст-фуді якогось аеропорту? Тому за обідом я з інтересом прочитаю статтю про жорстокі закони Саудівської Аравії. 

Там до страти часто засуджують блогерів, а ще - неслухняних жінок. І от я вже уявляю, як мене вбили б двічі) раз мечем, інший раз - камінням. Професія ката у них популярна, включає гарний соціяльний пакет і багато відряджень. Думаю, і знайомств із цікавими людьми теж, правда, короткострокових))) 

На мейл мені часто надходять петиції, як от, тисячі людей гинуть у Нігерії від свавілля радикальної терористичної ісламської організації Боко Харам. Їх назва в перекладі - Освіта - заборонена. Я гуглю про ту Нігерію і довго сміюся - Президента звати Goodluck Johnatan, а першу леді - Patience Faka))) лист викидаю у Кошик

Ввечері, я забуваю, про тих арабських жінок, яким заборонено кермувати автомобілями, я не думаю, про нігерійських християн, що сотнями гинуть ідучи до церкви. У 2008 році я, середньостатистична, геть не зла і не байдужа, громадянка - не рахувала дні до закінчення Російсько-грузинської війни. Я не аналізую ситуацію на близькому сході, в Китаї і права австралійських аборигенів. Я мало знаю про Косово. 

Сьогодні ми лякаємо Європу, кричимо світу, звинувачуємо його в байдужості. Ми обурюємося і чекаємо. Але світ - це люди, такі ж, як і ми. Вони співпереживають, читають в новинах, але забувають про нас за вечерею. І це не жорстокість, це масштаб. 

для тих, кому зараз теж не надто пишеться

БРАТ ПОЕТА

Старе небо лягає спати на дахи. У селі хати невисокі й Бог близько, в тиху пору чути його стомлені кроки. Поети то знають і завше їдуть туди підслуховувати. А от прості люди не чують своїх слів вимовляючи й не вірять у їх силу. Й тоді поети повертають їм ті слова, подекуди підрихтовані, у своїх складунках.

У село їде Остап, він поет. Він звідсіля, тут лишився його брат, тут усі вчать його вірші. У старій розтягнутій футболці, пом’ятих шортах і розтоптаних сандаліях він переступає пороги. То його проста шкура якою відчуває сонце ближче. Тут він відпочиває до стоми, ніколи не дивиться у дзеркало, вимикає телефон і постійно пише, а перед від’їздом люди завше збираються у церковному дворі на читання. Клуба не було ніколи, а де були, то їх розібрали на цеглу.

Куці вулиці не крутять складних думок, дощ падає рівно й біля кожних дверей котрась натомлена рука хоче втягнути його в кімнати. Бабці аби розповідати про молодість, молоді аби планувати старість, діти бавити істинами, коти пестити спинами й Остап забуває за шум і магістралі, за що їм вдячний до сліз. Сльози він збирає пальцями, ними ж і пише свої вірші. Та не цього разу.

-         Брате, треба вигадать яку причину, щоб мені в суботу вірші не читати, - врешті геть переможений зізнається своєму сільському родичу.

-         Як то так, Остапе, в нас і так нічого не відбувається, всі тебе чекають як свята, дівки он вже певне до перукарні позаписувалися, - дивується той.

-         Не можу я, не пишеться мені геть ніщо, не те, що не пишеться, навіть не думається.

-         Читай старе.

-         Старе вони пам’ятають. Та я й коли старе перечитує, все воно мені не таке. А коли втраплю на хвилину, що подобається, то такий сум пробирає.

-         І що ж тобі братчику, давно так?

-         Як тільки вийшов із машини. Небо над головою повне, люди теплі, туляться до мене щоками, дзвони дзвонять, а я чуюся наче душа розхлюпалася дорогою.

-         Таки поет, - всміхнувся брат і продовжив, - може ти правду казати не хочеш?

-         Як то не хочу, я ж завше за правду, - підскочив Остап аж до лямпи й мухи від несподіванки полетіли у темінь двору, - я, якщо хочеш знати, тільки за правдою сюди й приїжджаю.

-         А запальний який, Остапчик наш, - всміхнувся брат і заспокоєна його голосом мошва повернулася на свою жовту лямпу, гріти лапи, хилитати світ у кімнаті, - Я не про те казав. Пам’ятаєш, як нас колись, ще малих виводили на двір у дзвін, щоб перевірити на правду?

          Остап завмер і видно було як він згадує, що забув, щось важливе.

У дитинстві, коли сумнівалися у їх чесності, а таке траплялося чи не щодня, їх виводили на вулицю у дзвін і просили повторити сказане. Вимовлене в таку мить вважалося чистою правдою і сумніву не піддавалося ніколи, проте брехня каралася і не ким не будь, а самим Богом. Малими вони бачили Бога скрізь, і збрехавши відчували як хмуриться небо. Бог бачив їх теж і завше пестив носи теплом за правду. Остап примружився, згадуючи простоту тодішньої правди.

Старі дзвони були й не дзвони, а обрізані газові балони, пофарбовані блакитним. 

Перед Великоднем вони збиралися маленьким товариством, дивитися, тихцем, як їх лаштують три гробарі. То певне був єдиний день, коли ті гробарі бачили цей світ тверезими очима, він був для них увесь блакитний. Такі балони не могли давати густого звуку й село завмирало, зачувши непевне залізне калатання. Кожен знаходив у тому звуці - радість гойдалок, ситий дзенькіт ложок, скрегіт повних відер, торохкотіння моторів і тихими кроками всі збиралися гуртом на церковному дворі. Так уперше Остап прочитав вірші. Потому, зустрічаючи його щоліта, хтось із свідків першого читання біг до церкви й  калатав щосили у тонкі балонові боки, щоб усі знали, поет явився додому.

-         То я, виходить, брате, ще й не приїхав, - видихнув думки Остап.

-         Як то так?

-         А чого в дзвони не калатали?

-         Як же, як же, - здивувався родич, хіба ти не чув, таким мідним басом.

-         Так то ж не наші дзвони!

-         Ти про бальони згадав?

-         А то, нічого чеснішого я ще в житті не чув, - посміхнувся Остап. Совітські церкви були справжні, туди йшли ті, хто не міг не йти й дзвони чули ті, хто чекав почути.

-         То ходім, вони десь іще мають бути.

-         Ходім, - гукав уже з двору Остап, ідучи у волохату літню ніч, шукати  дитячої правди.

          Вони знайшли дзвони на кладовищі, в росі. Усю ніч фарбували в блакитне, як ті совітські гробарі, скалатали просту дзвіницю й вчепили їх у дворі.

-         Завтра перечеплять? – спитався брат.

-         Не перечеплять, - спокійно відповів Остап, - нащо тоді поети? 

повернення-до-бложіння)

Логічно було б розпочати повернення-до-бложіння) з пояснень. Але я не буду) я буду про любов))) 

Всі біди нашого народу в тому, що ті хто згори - геть не люблять тих на кому на ту гору дісталися. І є припущення, що не люблять вони й своїх секретарок, водіїв, давно відпущених дітей і навіть рибу в лимонному соусі в центральному ресторані Сантьяґо))) Вони не винні, вони просто не можуть. 

Любов не виникає, її не виховаєш і не викличеш. Це почуття із яким народжуєшся. Як хист до музики, спритність чи страх висоти, витончений довгий ніс чи вада жовчного міхура. Любов не присутня в кожному і геть не кожному потрібна. Інколи вона навіть заважає на ту гору йти)

Тому, я вже не дивуюся, чому народ, який так вміє любити, підтримувати, жертвувати - страждає сьогодні. Все від невзаємності. 

Я більше не буду писати про ситуацію в країні, тому що не гоже викладачу університету переказувати аматорську порнографію)

магічний український реялізм

«Магічний реалізм» – це реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого. Магічний реалізм притаманний передовсім латиноамериканській літературі - так каже українська Wikipedia і так думала я донедавна. 

Магічний реалізм - це Україна сьогодні. Вибори, недоречність яких бачать усі, тому проведуть. Війна, якої немає, тому гинуть люди. Бідні солдати в окопах, гроші яким жертвують багаті в клубах і суші-барах. Фашисти, які зносять теплий одяг російськомовним жертвам холодів. Голі міністри культури й президенти мільярдери. Сотні бігбордів одного кандидата на село й один автомат на двох вояків. Дороги в райони відремонтують ті, хто літає на гелікоптерах, а ми, для вирішення держаних і побутових проблем, оберемо тих, хто мало живе в нашій державі й точно не живе в нашому побуті.

А ти сфотографувася з кандидатом?

А ти сфотографувася із кандидатом?

Дай себе обійняти, коли 1) ти сидиш на швидко пофарбованому дитячому майданчику; 2) вийшов погуляти в дворі інтернату; 3) відпочиваєш від перестрілок у буферній зоні АТО; 4) радісно розглядаєш одну з трьох іграшок подарованих на увесь дитячий садок; 5) отримала сто гривень доплати до пенсії; 6) старанно вчишся у школі номер 33; 7) гарно граєш у футбол і пробігатимеш повз із прапором; 7) прийдеш в вишиванці на концерт, тебе ж попереджали; 8) лежатимеш в госпіталі; 9) пакуватимеш зібрані колегами передачі на фронт; 10) плакатимеш за загиблим, не бачачи хто обійме. То кандидат. Дай себе обійняти, то не надовго)