БРАТ ПОЕТА
Старе небо
лягає спати на дахи. У селі хати невисокі й Бог близько, в тиху пору чути його
стомлені кроки. Поети то знають і завше їдуть туди підслуховувати. А от прості
люди не чують своїх слів вимовляючи й не вірять у їх силу. Й тоді поети
повертають їм ті слова, подекуди підрихтовані, у своїх складунках.
У село їде
Остап, він поет. Він звідсіля, тут лишився його брат, тут усі вчать його вірші.
У старій розтягнутій футболці, пом’ятих шортах і розтоптаних сандаліях він
переступає пороги. То його проста шкура якою відчуває сонце ближче. Тут він
відпочиває до стоми, ніколи не дивиться у дзеркало, вимикає телефон і постійно
пише, а перед від’їздом люди завше збираються у церковному дворі на читання.
Клуба не було ніколи, а де були, то їх розібрали на цеглу.
Куці вулиці
не крутять складних думок, дощ падає рівно й біля кожних дверей котрась
натомлена рука хоче втягнути його в кімнати. Бабці аби розповідати про
молодість, молоді аби планувати старість, діти бавити істинами, коти пестити
спинами й Остап забуває за шум і магістралі, за що їм вдячний до сліз. Сльози
він збирає пальцями, ними ж і пише свої вірші. Та не цього разу.
- Брате, треба вигадать яку причину,
щоб мені в суботу вірші не читати, - врешті геть переможений зізнається своєму
сільському родичу.
- Як то так, Остапе, в нас і так
нічого не відбувається, всі тебе чекають як свята, дівки он вже певне до
перукарні позаписувалися, - дивується той.
- Не можу я, не пишеться мені геть
ніщо, не те, що не пишеться, навіть не думається.
- Читай старе.
- Старе вони пам’ятають. Та я й коли
старе перечитує, все воно мені не таке. А коли втраплю на хвилину, що
подобається, то такий сум пробирає.
- І що ж тобі братчику, давно так?
- Як тільки вийшов із машини. Небо над
головою повне, люди теплі, туляться до мене щоками, дзвони дзвонять, а я чуюся
наче душа розхлюпалася дорогою.
- Таки поет, - всміхнувся брат і
продовжив, - може ти правду казати не хочеш?
- Як то не хочу, я ж завше за правду,
- підскочив Остап аж до лямпи й мухи від несподіванки полетіли у темінь двору,
- я, якщо хочеш знати, тільки за правдою сюди й приїжджаю.
- А запальний який, Остапчик наш, -
всміхнувся брат і заспокоєна його голосом мошва повернулася на свою жовту
лямпу, гріти лапи, хилитати світ у кімнаті, - Я не про те казав. Пам’ятаєш, як
нас колись, ще малих виводили на двір у дзвін, щоб перевірити на правду?
Остап завмер і видно було як він згадує, що забув, щось важливе.
У дитинстві,
коли сумнівалися у їх чесності, а таке траплялося чи не щодня, їх виводили на
вулицю у дзвін і просили повторити сказане. Вимовлене в таку мить вважалося
чистою правдою і сумніву не піддавалося ніколи, проте брехня каралася і не ким
не будь, а самим Богом. Малими вони бачили Бога скрізь, і збрехавши відчували
як хмуриться небо. Бог бачив їх теж і завше пестив носи теплом за правду. Остап
примружився, згадуючи простоту тодішньої правди.
Старі дзвони
були й не дзвони, а обрізані газові балони, пофарбовані блакитним.
Перед
Великоднем вони збиралися маленьким товариством, дивитися, тихцем, як їх
лаштують три гробарі. То певне був єдиний день, коли ті гробарі бачили цей світ
тверезими очима, він був для них увесь блакитний. Такі балони не могли давати
густого звуку й село завмирало, зачувши непевне залізне калатання. Кожен
знаходив у тому звуці - радість гойдалок, ситий дзенькіт ложок, скрегіт повних
відер, торохкотіння моторів і тихими кроками всі збиралися гуртом на церковному
дворі. Так уперше Остап прочитав вірші. Потому, зустрічаючи його щоліта, хтось
із свідків першого читання біг до церкви й калатав щосили у тонкі
балонові боки, щоб усі знали, поет явився додому.
- То я, виходить, брате, ще й не
приїхав, - видихнув думки Остап.
- Як то так?
- А чого в дзвони не калатали?
- Як же, як же, - здивувався родич,
хіба ти не чув, таким мідним басом.
- Так то ж не наші дзвони!
- Ти про бальони згадав?
- А то, нічого чеснішого я ще в житті
не чув, - посміхнувся Остап. Совітські церкви були справжні, туди йшли ті, хто
не міг не йти й дзвони чули ті, хто чекав почути.
- То ходім, вони десь іще мають бути.
- Ходім, - гукав уже з двору Остап,
ідучи у волохату літню ніч, шукати дитячої правди.
Вони знайшли дзвони на кладовищі, в росі. Усю ніч фарбували в блакитне, як ті
совітські гробарі, скалатали просту дзвіницю й вчепили їх у дворі.
- Завтра перечеплять? – спитався брат.
- Не перечеплять, - спокійно відповів
Остап, - нащо тоді поети?