25 липня - кладовище

Зовсім короткий пост. В Гаражджі, на центральній алеї нові поховання. Чотири свіжі могилки. Біля однієї сиділа навприсядки ще молода жінка, вся в чорному. Мама, напевне. Посеред теплого літа, під спокійним Волинським небом. Навколо ходили люди, до своїх мирно померлих родичів, бігали собаки, за парканом їздили маршрутки, працювали магазини, приймали документи в університети, дорожчав бензин. А на сході війна, війна висмикує долі, лишаючи пустими очі і серця, заповнюючи кладовища квітами. Я не озиралася на ту маму, я навіть не хочу думати, що відчуває вона, дивлячись у землю, де вже назавжди лежить їі син. 

Фото десь з стрічки ФБ, автора не виявила. 

24 липня - страшно важко чекати

Страшно буває чекати. 

Стоячи на лінії вогню. Чекати наказу в атаку, а дочекатися смерті.

Страшно, від того, що не розумієш, що відбувається.

Або не так. Не страшно. Важко.

Важко чекати.

Важко чекати мобілізації. Сухих пайків і бронежилетів.

Любові від тих, хто не любить.

Це як знаючи діагноз - свідомо не лікуватися, все ж бажаючи при тому жити. 

Я не розумію, куди ми всі йдемо, не розумію, чому ніхто, навіть сам не знаючи шляху, все ж не візьме на себе відповідальність і не зробить перший крок у правду. Не тому, що сміливий. А тому, що страшно важко чекати.

22 і 23 липня - з підслуханого

Коли ховали перших волинських хлопців з АТО - вся площа лишилася всипана квітами. Я пила на сонці свою мінералочку, а прості дівчата не те щоб з надмірним сумом, а так, із дорослим усвідомленням бідкалися - "це ж гинуть наші потенційні чоловіки, і то найкращі з них". І тепер такого багато - потоптаний цвіт на землі (в прямому й переносному значенні) і постійне - "Україна втрачає кращих".

Я завжди любила слухати клієнток і працівниць салонів краси. У них часто такі невимушені пташині розмови, дівчачі-дівчачі, прозорі-прозорі, пусті й легкі, як фіранки, шо льотають на віконечках. Послухати хвилин 15 дуже навіть мило. Позавчора одна з них розповідала - знайомий возить рибу десь зі Сходу, вантажівкою-морозильником. Днями робив рейс - спинили, кілька днів повозив тіла загиблих солдат, приїхав без риби, пішов у відпустку, поїхав на Світязь, ще не відійшов. Може й вигадка військового часу. Але, задумайтеся які в нас тепер вигадки. Може правда. І їздять кимось кохані тіла в холодних рибних холодильниках. А як і не рибних, то шо.

Друг розповів. Це ж теж, як з підслуханого) Знайомий працює в Горлівці, охоронником. За ДНР. Тому що там всі свої. Друзі там, однокласники. Після тривалих переконань, чутно, шо вагається. Всьому причина - бідність. Я, до речі, теж, так думаю. Раніше, як охоронник ходив у камуфляжі, тепер - боїться, застрелять чи ті, чи інші, камуфляж тепер має значення. 

І останнє, вчорашнє відео від Самооборони Луцьк. Загинув волинський самооборонівець Олег Михайлов. Я його не знаю. Але я знаю - він герой. Бабця колись вчила мене співати ту пісеньку, про сінєнькій платочєк, я ховалася десь, співала, а вона ходила і казала - о, десь забула вимкнути радіо, о, десь так гарно співають. І я була щаслива тихою радістю. Колись була війна, казала бабця, тепер війна, кажу я бабці.

Я дуже не хочу, щоб гинули наші хлопці. Ті, що люблять Україну. Ті, що люблять.

20 і 21 липня - де моя совість (пишу 22)

Іноді мені здається, що я дуже приторна і слідую усім можливим правилам. Іноді, навпаки, що все, шо можна - вже порушила і стала таким собі універсальним монстром. Наприклад, на відміну від усіх хороших дівчаток)), я уже давно і довго не плакала. Просто, я не люблю робити те, що не допомагає. Але ця війна повертає сльози. Сидиш собі іноді на підвіконні і думаєш, шо увесь світ обертається геть в іншу сторону, ніж йдеш ти. Шо обманюють ті, хто ніколи б і не мав. І соромно стає, за свої помилки. Найгірше, коли соромно стає за те, що вірив. Це ж ніби важлива набута риса, те, що відрізняє нас від решти тваринного світу, з чим будують нові храми, прокладають дороги крізь болота, повертають пульс стомленому серцю, пересікають фініш і закінчують книжку. Це ж те, шо так потрібно - вірити, і це єдиний навик, який з практикою у більшості людей не розвивається, а, навпаки, втрачається. Через світ, що постійно обманює. 

Сьогодні І. каже мені, - читала книжку, про нейрони і синапси, як все просто, і складно, і прекрасно в природі, але чого ж та чудна система дає такі збої, і не прагнуть наші організми прозорості, щирості, простоти, хай навіть змішаної із жорстокістю. Натомість вигадують і заплутують ті мозкові шляхи в підлабузництві і брехні, підміні понять, і так вже те все вихлюпує, що аж починається війна. І війна ця теж нечесна. І нечесно на ній вмирати за обмани і гроші інших, чужих, байдужих, які міряють смерті сотнями, країну гектарами, народ підписами. 

Я розумна, іноді аж занадто)) Я бачу буває надмірну простоту простих людей, смішну мені наївність і примітивну їх віру, здається, буває, бачу і знаю більше їхнього, але з закритими очима, на тому самому підвіконні я розумію, що їх простота і щирість правдивіша за мій розум, і любов їх світліша, і їм краще живеться, ввечері, на кухні. Може тому, що вони менше знають і думають. Може тому, шо я забагато придумала. Може все не так. Я точно знаю, шо є багато хитріших і розумніших за мене, з більшим доступом до інформації, з багатшим досвідом, візами в паспорті, грошима на рахунку і 2-3 коханками)) І от іноді мене бере злість, чому хтось найсильніший і найхитріший, в чиїх руках тимчасово (а так завжди) буде влада, не візьме й не полюбить простих людей, тих, що мало знають, багато вірять, щиро так і сильно. Чому того, хто вірить - обманюють, той, кого люблять - зраджує, той, що може - не робить і вертиться увесь наш світ у неправильному напрямку. Принаймні зараз. Принаймні, як видно з мого підвіконня.