14 липня

Емоції слід приховувати, - стверджують одні. Емоції слід показувати, - переконують інші. Кого слухати - залежить від ситуації, сценарію, оточення. Але не можна заборонити собі проживати емоції. Не можна вимкнути механізми злості й ненависті, любові й бажання. Зачинити, заховати, вкриваючи власні системи організму іржею, - можна. Але не можна заборонити їх проживати. Чути їх відгук у битті серця, в словах перехожих, сумній мелодії, двигунах і новинах, тиші ночі й плачі матері, що вже знає, чи ще ні.

Сильні ми й слабкі, досвідчені й ще зовсім юні, закохані й вщент розчаровані, сьогодні ми вперше проживаємо сильні спільні почуття. Почуття не до близьких, гарних, розумних, не по роботі й не в черзі, не через гроші чи секс, не від їжі й вина, пташок і шоколадок, фільмів про любов і ласкавих котячих спинок. А від Країни. 

Так бувало і раніше. Бувало. Я - перший "запуск" незалежної України. Замість Леніна в мене вже був Шевченко, хоча обоє в 91-шому іще геть подібні на портретах. Я не підіймалася у звуках іншого гімну і завжди могла намалювати обриси країни на папірці. Я і раніше перерахувала б усі області й обласні центри, плакала в потязі, під'їжджаючи рожевим ранком до столиці. Мене пробирало любов'ю до Батьківщини десь на Спаса в церкві, або тихим вечором на тихому озері. Так бувало. А тепер так завжди, тепер не відпускає. 

Тепер кордони - не лінія на контурній мапі, а кров наших хлопчиків, що дуже-дуже і точно-точно іще мають жити. Районами тепер ми міряємо території війни. Чисте небо я підозрюю в зраді. 

Сьогодні і щодня, емоції викликає країна, держава, моя Україна, що вперше звучить не пафосно. Мені не рівнятися з тими, хто справді на війні, не рівнятися з тими, хто приймає рішення на сторіччя, не рівнятися навіть з тими, хто купив 3 бронежилети. Але неправда, що війна і час не дійшла до мене. Та інших. В усіх, в кого в серці є хоч клаптик України - у всіх війна. І ми вигадали блог-проект, де різні небайдужі люди, щодня, вкрай суб'єктивно описуватимуть свій день і час в Україні, або з Україною в думках.  Кожного дня, серйозно й емоційно, стомлено й байдуже, із цифрами й метафорами, фото й відео, як їм забажається. Але щиро. Щодня.

Цей час не можна забути. Ці почуття не можна не передавати. Україна у кожного своя і у всіх - єдина! Долучайтеся. Посилання на ресурс - завтра)