7 і 8 серпня - Життя, що проходить крізь АТО

Я тут без пафосу й умовиводів.

Минулого травня я познайомилася з одним чоловіком, він віку моїх батьків. Худенький такий львівський інтелігент із сумними очима, у костюмі, з сумкою через плече й великою кількістю історій того, що можна вважати життям справжнім. І робота в нього справжня. На радіо. Не просто радіо, а радіо Ватикан. 

За день, що провела поруч, я запамятала його назавжди, ну, і звичайно додала у ФБ. Память і правда вибіркова. Іноді за роки людина не лишить і сліду, а іноді, навпаки, - немає толком, що запамятовувати, а мозок береже якісь фрази, деталі, повчання. Мені тоді страшенно сподобалося його пояснення відмінностей між православними й католицькими монастирями і я відразу записала в блозі так, як він і казав. Правда, зі своїми висновками)))) ТЕКСТ: Є монастирі наче вогники, православні, до яких люди йдуть звідусіль аби... кожен йде за своїм. Є ж монастирі, найчастіше католицькі монаші ордени, що беруть вогник і несуть його по світу. Є ордени, що, відповідають за виховання шпани, є ті, що лікують, є сестри, що, наприклад, носять світську одіж аби не дистанціюватися від робітничих мас. Стільки всього є. Цілий інший світ. Берегти вогонь справа важлива, але от мені по духу ближче ті, що несуть його, опікаються, але й зігріють тих, хто не сподівався на тепло.

Вчора в ФБ, посеред величезної стрічки новин, я побачила його фото із сином у військовій формі й підписом - така довгождана й така коротка відпустка сина. Перейшовши уже на сторінку малого, я довго, з пощипуванням у носі й легким туманом на очах, розглядала фото. З АТО. В альбомі з жартівливою назвою - А ТО я не осторонь. Я його не знаю особисто, не лайкнула жодного фото, але скільки нас так блукає по чужих територіях соціальних мереж. 

Він оживив для мене те АТО. Поясню чому. Я і раніше дивилася фото із зони бойових дій, дивилася відео, не закривала очі в страшні моменти й усіляко заставляла себе відчувати. Той біль, той страх, ту силу. Точніше, соту долю того всього. А тут інакше. Він показує нам не АТО, а життя. Життя, шо проходить крізь АТО. Життя важливіше за АТО. 

Він високий худюсінький хлопчик, як мої студенти, ще зовсім не дорослий. В камуфляжі. З автоматом і гранатами. Захищає нас, які далеко, які не знають усієї правди. Радіє шоколадним Дідам Морозам, шо їх передали в пакунку волонтери, й блакитно-жовтим сердечкам, зшитим львівськими школярами. 

Я люблю цитату А. Камю - моя проблема - я все розумію. Від себе я додаю, моя проблема - я все відчуваю. Я противник поділу людей на раси і релігії, статі і статуси, проте я ділю їх на дві категорії - ті, що відчувають, і ті, що ні. Україні дуже потрібні люди, як цей молодий солдат, що відчуває життя, свою землю, правду. 

Почитайте підписи. Я не просила дозволу. Тільки три прінтскріни дозволила собі вкрасти.  

Там в АТО життя. А одне фото, уже з хлопцем і я його не додам, підписано - Доброго ранку! Ранкова кава - звичка незмінна. І блокпост, виявляється, - це просто мішки з піском і прапор. І, незважаючи на зради й важкості, йому хочеться розповідати. Життя, ти таке життя... 

Вартість публікації у життєписі ФБ - кількість лайків. Тут мало лайків. Але вартість цих митей у життєписі, тому, що не ФБ, - люди, хороші справжні люди.

Тато точно просить, щоб Бог вберіг його сина, й інших таких синів. Я, хоч і не надто релігійна, прошу теж. Якщо обирати між мною і татом, Бог точно почує тата, він же з радіо Ватикан) Тому я попрошу інакше - Боже, почуй усіх тат і мам, чиї діти в АТО.

6 серпня - добре не бути чоловіком

Я за те, щоб дужі східняцькі чоловіки йшли обороняти свій край, а не їхали відпочивати на Одеське море чи в Карпатські гори. Проте, якшо вже геть чесно, більшості з них чужа ідея єдності, ідея ідейності і за що ж їм тоді боротися? Останнім часом я взагалі часто радію, що я не чоловік. Мені було б складно бути чоловіком зараз. Не лиш тому, що я люблю кольорові черевики й усілякі там браслетики-перстеники, а й тому, що мене б мучила совість. Йти в АТО чи ні? Йти, бо чоловік повинен бути сміливим, повинен бути воїном, повинен приймати виклик. Чи не йти, бо це мутна й незрозуміла війна, бо політики зараз переймаються більше виборами ніж пробитими кулями серцями й відірваними руками, й усе це штучно затягується, паралізується і ніхто нічим не керує. А на додаток я ще й була б точно попередньо відкосившим від арміі чоловіком. Йти, щоб застрелили чи допомагати в тилу? Чи таки зізнатися, що це все відмазки й страх і йти туди, де справжні українці, незалежно від того, хто ними не керує, наголошую, не керує, бо то якийсь броунівський рух, захищають Україну, що народжується. Так можна й запити)) а так я дівчинка) я хочу й стараюся робити багато, але йти на війну мені необовязково. Нам не гріх лишатися воїнами в тилу. Але воїнами.  

Я різне думаю про біженців. Я б узагалі описала цей час як повну відсутність чіткої оцінки. Я люблю біле й чорне, живу за таким принципом, а тут така курява здійнялася, шо той хто мені герой вчора - антигерой сьогодні, а завтра може знову повернути. На дві хороші статті - дві погані, на два хороших закони - два поганих, на два програші - дві пеермоги.

Я знайома з біженцями, або радше так, переселенцями з Луганська. Вони й там були налаштовані на українську хвилю, тому живуть в Луцьку легко, думають лишитися й вимовляють слова аж надто не пом'якшуючи шиплячі) дівчинка часто перепитує у мами - мам, а де ми зараз живемо? З новин я знаю у Луганську немає електрики. З життя вони знають - у Луганську ніхто не відповість на телефон і не розкаже як справи. А це тепер не просто питання ввічливості, це подекуди життя. Їм, напевне, дуже хочеться знати як справи в тих, хто лишився. 

Шо робиться в іх пустій квартирі? Коли це все скінчиться? Ну це хочемо знати ми всі.

Товариш розповідав мені про свою бабцю, яка в часи війни теж тікала, одягнувши на себе дві сукні. Так і ходила, потягами й чужими містами, в двох сукнях одразу. 

Які б не були біженці, я не хочу бути на їх місці. 

5 серпня - Леніни і Харків

Я погоджуюся, що мир там, де на площах немає вождя. Моя перша "доросла" зустріч із Леніним відбулася у Харкові, коли я захищала дісєр. Тому, пропоную витримки того часу, я ж завжди записую, суб'єктивні і дещо стресові, бо свідомість аспіранта перед захистом - не свідомість, а набір тексту, схем, амбіцій і сердечного торохкотіння з мокрими долонями. ТЕКСТ:

В Харкові мене часто називають "дєточка" і в Харкові я часто на це відгукуюся, вдома мені б і в голову не прийшло. 

Я вже не раз намагаюся побачити один із найбільших майданів, Свободи й Леніна пустим. Але сьогодні Вождь знову оточений ярмарком, мед і труси, пальта, що лишилися із зими й рушники для Кримських пляжів. А зліва від Леніна під гучну музику вертять людьми атракціони. Пробачте, - цирк. Ні, не місто, місто гарне, а те, що з нього зробили циркачі. 

Справи я вирішую швидко, бігаючи між корпусами і поверхами, поки на площі спускається туман і мені стає цікаво. От ви подумаєте, що я іронізую, а мені без долі антипатії і сарказму здається, що я у союзі восьмидесятих, десь у переддень мого народження, а може й по тому. Кажуть, спогади найкраще пробуджують запахи, а в мене міста, і що найдивніше, часто не пов'язані з тим, про що згадую.

Я йду по проспекту Леніна в Макдональдз. От вам як скінчилася холодна війна - лишилися проспекти Леніна, але на них Макдональдзи. 

В Харкові гарне метро. І фонтани. І люди хочуть бути добрими.

Я собі здаюся вдвічі дурніша, коли розмовляю російською, повільно так, обдумуючи кожне слово. Як Добкін. Хоча, хіба він обдумує?

Так я думала тоді) 3 роки тому)

Я почала писати про це все, бо згадала про заборону комуністичної партії України й пофарбованого вождя. Ось уже 15 років як немає мого дідуся, якого я завжди називала дєдушка і який був дуже комуністом. Мені цікаво, що б він думав зараз. Хоча я підозрюю. 

Радісний Ленін на Кіровоградщині)

4 серпня - перевірте телефон

Я хочу спати й збираюся прохалтурити. Не знаю, шо писати. Мій аргентинський кузен присилає по WhatsAapp фотки південного кінця світу. Назва то яка. Я люблю і кузена, і фотки і заочно Аргентину. 

Літати я боюся. І випити стільки, щоб долетіти до Аргентини над грозовими фронтами вічновологих лісів Амазонки я ше не вмію. Але колись це станеться. Або перестану боятися, або навчуся пити))))

Тиха літня ніч, спека і стома, в темноті по-дитячому радісно, завтра новий день. І хочеться спати. І не чутно звідси війни в цю хвилину, й не перевірятиму стрічку ФБ, от тільки рахунок на телефоні перевірю...

Від правди не втечеш. Війна скрізь. Навіть у телефоні. Зв'язок на сході України.

2 і 3 серпня - БАНДЕРШТАТ як позиція

Цього року в Інтернеті велася бурхлива полеміка - йти чи не йти на Бандерштат? Раніше усе було просто - хочеш іти - йди, не хочеш - не йди. Ну хіба ше питання - а ти бандерівка? 

Тепер, коли у країні війна, ми надто багато думаємо. Можна піти, витратити там гроші, які, у свою черґу, підуть на підтримку військових чи поранених. Але можна не піти, й щоб усі решта не пішли, зекономити гроші, які, у свою черґу, підуть на підтримку військових чи поранених. 

Шо робити, кудити йти / не йти? 

Я за йти. Я за збирати гроші. Я за воювати. Я за діяти. 

Героєм, навіть біблійним, ставали лиш ті, хто діяв. Бандерштат - слабше ніж воювати, але краще ніж сидіти й сердитися вдома. Серед відвідувачів - багато героїв Майдану, представників добровольчих батальйонів і просто людей, що завжди берегли українську культуру, ще тоді, коли це було не так просто і не так модно. 

У ФБ мені дали гарний комент - Бандерштат сьогодні це не фест, не розвага, це - позиція. Я туди так і йду. Охочіше, ніж раніше. 

Музика не означає, що ми не тужимо за полеглими, усмішки на фото з прапорами не означають, що ми не читаємо новин, а смачна їжа на полі - що не передаємо харч на фронт. Пяних тут немає, агресивних немає, байдужих, здається, теж немає. 

І не слід сперечатися, йти чи не йти, гоже, чи не гоже, особливо тим, хто насправді з однаковою силою хоче Щасливої України. 

З відкриттів: ввечері виступає така чудна роса на траві (шо ви хочете від "міської дитини", я таке рідко відчуваю); якшо вам посеред тієї роси собака-друзів ляже на ноги - тепліше й радіше, ніж в шкарпетках; багато смачностей; гурт Був'є із Положинським, який і правда ніколи не продавав душу і зважте він тут; модні футболки з тризубом; кава під небом і відчуття єдності. 

І ше - в мені помер фотограф. Ото і фотографую як мертвий фотограф)))

Небо над Бандерштатом. Може, за нами спостерігають)

У мене тут зачіска як після-перегонів-від-собаки-по-полю, але так воно й було. Зате із янголом на плечі) Фокус тоді на тризуб)

Культура - це важливо. Не менш ніж економіка.