Мені ніколи не буває соромно. Я вмію бути видима. Дозволяю себе розглядати. Чути. Можна рахувати мої помилки. Робити мені зауваження. Я не боюся дати відповідь на запитання і не боюся його поставити. У мене зі мною мир.
Але є одне але))))
Сьогодні я сердилася. Страшно і довго. І вчора сердилася теж. Місяцями вже. На війну. Вона руйнує багато моїх планів. На подорожі. На любов. На те, про що я хочу писати, з ким і куди йти, я навіть плачу не через те, що належало б молодій дівці))) Серджуся на мобілізацію, на те, що не гоже виставляти радісні фото, хлюпатися бірюзовою водичкою на стрічці ФБ посеред оголошень про купівлю бронежилетів і відставку Яценюка. Серджуся, що не можна жити, так як раніше. Серджуся, що не маю контролю, а я ще те авторитарне створіння. Ні над ким не маю. І враження таке, що ніхто не має, і все котиться і клубиться, димить і стріляє, а ми лиш головою туди-сюди повертаємо, як у мультфільмі, коли хтось надто швидко проїжджає на велосипеді.
Я серджуся, що навіть першого вересня мені важко буде пояснювати студентам чому політична лінгвістика важлива)))) Я стільки всього переосмислила, переоцінила.
Мені ніколи не буває соромно. Окрім єдиного випадку. Коли я, в тихому і спокійному місті серджуся на те, що день мій склався не так, як бажалося б, бо десь війна. Соромно, бо слід навчитися контролювати свої бажання у такий час і соромно, бо тисячі проживають цей час із більшими втратами.
Хочу постити фотки з леопардовими штуками, і щоб за це не було соромно. І щоб у стрічці новин ФБ були суцільні котики і печивка, пляжі і навіть інші гарні дівки. Навіть гарніші за мене. За однієї умови - якшо не буде війни. І щоб сини депутатів не йшли на війну. І депутати. І решта мільйонів наших громадян. Щоб ніхто не йшов на війну.
.JPG)
Немає коментарів:
Дописати коментар