19 липня - нереальність реального

Я так довго розвивала собі логіку, що вочевидь "витерла" інтуїцію. Більшість мої страхів не справджуються, тоді як стаються геть інші. Кожного дня, читаючи новини вранці, я хочу запостити, скажімо, пісню, і кожен вечір приносить новий траур. Якшо чесно, мене дивує, як швидко людський організм звикає. До війни, до новин, до того, що тепер все геть інакше. Що оцього тепер не можна. А це тепер не на часі. А цих людей уже взагалі нема. Нема водогону, дороги немає, залізничного полотна чи цілого півострова. 

Раніше, бувало, дивишся кіно й думаєш, - бути-такого-не-може-от-вже-понавигадують, а тепер щодня стаються події, які геть перекроюють свідомість, а мозок підступно усе це сприймає і починає ранок з уже усвідомленим - час-тепер-такий.

18 липня - 2 фото

Зараз скрізь багато емоцій. В очах, якими дивишся на світ і в очах, якими цей світ дивиться на тебе. Замружуватися - не рятує. Хай як міцно не стискай повіки, до болю десь на зморщеному носі, ніхто ні відгорне подій назад, не злетять у небо цілі літаки, не повернуться додому зраджені солдати, не прийдуть сильні любити слабких. І тому самим слід ставати сильними, немає іншого шляху. 

Два фото. Обидва хай будуть прінтскрінами з Інстаґрам. Перше - моєї подруги соціальних мереж.

Вона гарно відчуває, сильно відчуває. 

Інше, недосконале, бо я більше майстер письма, ніж фото. Проте, на ньому дівчинка з Луганська, її звати Варя. 

Вона прийшла в школу моєї подруги малювати листи нашим солдатам, що на передовій. Варя не біженка, Варя - патріот, і не лише своїми жовто-блакитним стрічками, а тому, що ще в Луганську її вистачало сміливості казати на всю вулицю - мама, дивися, наш прапор. А в Луганську місяць тому - це героїзм.

Такі дві сильні, живі дівчинки, що відчувають.

17 july - MH17 Malaysia Airlines Boeing-777 shot down by Russians

World cannot close eyes on Russian agression anymore. It is not a Ukrainian problem, it is a world tragedy, danger to the democratic and humane societies of the civilised world.

Putin sponsors pro-Russian separatists (that include Russian soldiers) in Donetsk and Luhansk, giving them modern Russian weapons, developing an unbelievably huge and at the same time pathetic propaganda machine.

Uneducated, agressive, nameless terrorists kill hundreds of Ukrainian civilians and now - innocent American, British, Dutch and many other citizens on board of Boeing-777.

Twitter and Facebook have many records of terrorists jubilating the shot downs of 2 Ukrainian planes, one of which later turns out to be civil Malaysia Airlines Boeing-777.

Black boxes cannot be sent to Russia! Killers cannot investigate their own crimes! World cannot stay blind, Europe cannot stay "deeply concerned" anymore! It is not the war between Ukraine and Russia, it is between democracy and totalitarianism, justice and bloody lies. It is War of the Worlds, one of which is ruled by Big Brother Putin and the other one is in great danger. World, help Ukraine and you will help your own Future!

16 липня - лишається 12 хвилин

Я сама придумала писати в цьому проекті щодня, тому не можна нехтувати правилами))) Лишається 12 хвилин. Сьогодні в мене температура й світ навколо сповільнився. Якшо правду - мені сумно. На те є багато причин і не лише військової тематики. Мій організм давно придумав спасіння у таких ситуаціях - переходити в режим спостереження. Не аналізувати, що відчуваєш, чому так стається, а дивитися навколо, підслуховувати, помічати й повністю розчинятися в думках про інших. Якраз у момент коли я особливо карталася, повз проїхала дешева автівка вщент заповнена хлопцями в формі. Не зеленій, а жовтій, певне це колір камуфляжу у спеку. Їм точно гірше, подумала я і перестала сваритися з богом за несправедливість. Це теж, вочевидь, українська риса. Якийсь чоловік, із системним блоком в руках голосно пояснював товаришу у мокрій блакитній футболці, що не може воювати (так і сказав, не придумую, це певне диванний сотник) зі старим, довелося купувати новий комп'ютер)) А потім повз пройшов дідусь, голосно човгаючи своїми підошвами, здається мені іноді, старі люблять цей звук, так вони іще собі доводять свою присутність на землі. 

Сподіваюся, завтра я вже буду "жива".

Ну і пісня дня:

Danke, Frau Ribbentrop y Senora Kristina

Вчора усі інтернет-залежні українці дякували Ангелі Меркель, я теж.

Це несерйозно. Це не допоможе?

День перед тим, сторінки соціалок рясніли фото аргентинської президентки Крістіни Кіршнер, яка радо приймала путіна.

Це несерйозно. Це не допоможе?

Це не допоможе змінити думку цих пані, не переверне світ, який завжди любить лишатися осторонь гарячих проблем гарячих точок.

Але це допоможе нам. Ворог, над яким смієшся - нікчемніє. А над путіним-х#йлом сміється увесь світ. І думаю навіть Крістіна, у своїй Аргентині. І навіть Меркель, у своїй Німеччині. І точно ми. І може навіть Аліна, у своїй спальні)

P.S.: ніколи б раніше не написала слово х#йло ))) Вимоги часу)))

І ще, мій аргентинський дядько теж не хоче жити в Аргенсуелі, як і ми в Лугандоні. Але поки живе. А ми, вірю, вже ні!

14 липня

Емоції слід приховувати, - стверджують одні. Емоції слід показувати, - переконують інші. Кого слухати - залежить від ситуації, сценарію, оточення. Але не можна заборонити собі проживати емоції. Не можна вимкнути механізми злості й ненависті, любові й бажання. Зачинити, заховати, вкриваючи власні системи організму іржею, - можна. Але не можна заборонити їх проживати. Чути їх відгук у битті серця, в словах перехожих, сумній мелодії, двигунах і новинах, тиші ночі й плачі матері, що вже знає, чи ще ні.

Сильні ми й слабкі, досвідчені й ще зовсім юні, закохані й вщент розчаровані, сьогодні ми вперше проживаємо сильні спільні почуття. Почуття не до близьких, гарних, розумних, не по роботі й не в черзі, не через гроші чи секс, не від їжі й вина, пташок і шоколадок, фільмів про любов і ласкавих котячих спинок. А від Країни. 

Так бувало і раніше. Бувало. Я - перший "запуск" незалежної України. Замість Леніна в мене вже був Шевченко, хоча обоє в 91-шому іще геть подібні на портретах. Я не підіймалася у звуках іншого гімну і завжди могла намалювати обриси країни на папірці. Я і раніше перерахувала б усі області й обласні центри, плакала в потязі, під'їжджаючи рожевим ранком до столиці. Мене пробирало любов'ю до Батьківщини десь на Спаса в церкві, або тихим вечором на тихому озері. Так бувало. А тепер так завжди, тепер не відпускає. 

Тепер кордони - не лінія на контурній мапі, а кров наших хлопчиків, що дуже-дуже і точно-точно іще мають жити. Районами тепер ми міряємо території війни. Чисте небо я підозрюю в зраді. 

Сьогодні і щодня, емоції викликає країна, держава, моя Україна, що вперше звучить не пафосно. Мені не рівнятися з тими, хто справді на війні, не рівнятися з тими, хто приймає рішення на сторіччя, не рівнятися навіть з тими, хто купив 3 бронежилети. Але неправда, що війна і час не дійшла до мене. Та інших. В усіх, в кого в серці є хоч клаптик України - у всіх війна. І ми вигадали блог-проект, де різні небайдужі люди, щодня, вкрай суб'єктивно описуватимуть свій день і час в Україні, або з Україною в думках.  Кожного дня, серйозно й емоційно, стомлено й байдуже, із цифрами й метафорами, фото й відео, як їм забажається. Але щиро. Щодня.

Цей час не можна забути. Ці почуття не можна не передавати. Україна у кожного своя і у всіх - єдина! Долучайтеся. Посилання на ресурс - завтра)