Я люблю Океан Ельзи. Так, по-домашньому. Як маму. Іноді вона мене чимось не влаштовує, іноді я думаю інакше ніж вона, але немає нікого моїшого. Так і Океан Ельзи.
Усі мої любові гарно лягали на слова Вакарчука) І так класу з 10. І так у більшості в Україні)
Вакарчук розумний і говорить смачними-складними реченнями. І тут я подумала...)))
Роками наші культурні "ідеологи" усе спрощували, примітизували, розжовували й кидали "неосвіченим масам" якийсь кисіль прозорих ідей. Їсти-спати-тєлік-вмер. Звідти й золотий батон, і па-тупому напісано, та весь естетичний фонд епохи Януковича. І доходить до того, що вже підсвідомо соромишся власної грамотності, не хочеш лякати начитаністю і замішуєш суржик, щоб не сіяти фашизм. Занижуєш стандарти. Спрощуєш цілі. Смієшся з несмішного, слухаєш нецікаве, зраджуєш себе. А що вже тоді зрадити країну, або просто заснути, від стоми й байдужості десь посеред революції Гідності.
Не можна так. Особливо тепер. Особливо після вчинків і героїв, особливо маючи такі зразки, як той же Вакарчук.
Треба прагнути кращого, щодня. Треба давати найкраще, щодня.
І не соромитися, особливо не соромитися любити, любити щодня. Жінку і країну, солдата і небо. Ранок і дощ. Прапор і морозиво. І себе, кращого, ніж вчора, гіршого, ніж завтра.
І немає нічого погано хотіти увійти в історію.
Немає коментарів:
Дописати коментар