У мене в телефоні близько сімсот контактів.
У фейсбуці в мене 1405 друзів.
У корпусі зі мною працюють більше 300 людей і ще з тисяча студентів.
Я багато ходжу і їжджу, й усе це повз сотні тисяч людей.
На планеті нас крутиться сім мільярдів.
Є ті, кого я обіймаю так, щоб відчувати ребрами, є ті, кому ніколи не напишу, є ті, що знають де роблять найсмачніший торти й ті, що їздять на броньованому BMW. Це не робить їх особливими.
Особливі бачать те, що бачиш ти. Сильно узагальнюючи, - лише з ними живеш у спільному світі. Вони почують, коли вкажеш на звук. Відчують, коли розкажеш про холод. З ним страшно, бо їх не обдуриш. З ними найкраще, коли не збираєшся дурити. Їм не треба показувати свою суть, вони вже знають, у них така сама.
Щороку у вересні з А. ми йдемо на пікнік. І так уже вдруге))))
Хроніки одного пікніку в суботу.
Ми їмо свіжий хліб із витриманим сиром і червоним чилійським вином. Я люблю Латинську Америку, а А. працювала на кордоні з Мексикою і на власні очі бачила як хмаринка у їх яскравому небі за хвилину розвернулася на 180 градусів і мало не завертіла в торнадо.
Ми з нею обоє віримо, що єдине, чого не можна робити з чоловіками - тримати. Тримати з собою, тримати від чогось, тримати для чогось, тримати всупереч чи заради. Хіба за руку, шию чи, шо там ше)))
А. перекладач. Зараз працювати важко. Якщо спочатку статті були Янукович-Турчинов, Майдан, Небесна Сотня, анексія, Яценюк, вибори, Порошенко, то тепер - "Вони загинула за нас". А. каже собі, що це лише робота, але не виходить, бо в кожній публікації трапляється - він так і не побачив свого новонародженого сина; всупереч повідомленням, мама досі чекає його повернення; Оксана так назавжди й залишиться нареченою Петра; уся 25 школа прийшла попрощатися із випускником 2011 року; солдат був програмістом.
Сумно, каже А., що кількість жертв не впливає на те, коли припиниться війна. Їм байдуже, скільки тисяч загине, це не виступає критерієм у їх "багатому" світі. А потім вони просто візьмуть і домовляться. І забудуть. А мами і наречені не забудуть. Але світ належить не їм. Може поки, може так буде завжди. Може так навіть задумано.
Ми п'ємо вино зі скляних стаканів, які завжди перед цим купуємо. Раптом бачу на дні - made in Russia. Те, що ми їх потім викинули все ж не змінить ситуацію. А скільки таких дрібниць у війні. Скільки таких похибок у рішеннях. А може все це геть не має значення. Може так навіть задумано.
А. читає три книжки одночасно. Це красиво. "Месопотамію" Жадана, Хайнріха Гессе і Селінджера "Френні" і "Зуі". Мені радить почитати Бьоля, бо він теж Хайнріх. Мені подобається вимовляти Бьоль. Він писав оповідання про післявоєнну Німеччину, трагічно закоханого клоуна і дога, без господаря. Бьоль.
Іноді ми мовчим. Надворі тепло, сонце не хоче тонути в осені, за тисячу кілометрів іде війна, а стежкою - дівчинка вдягнута в старомодну сукню. На мить мені придумалося, що це вічна дівчинка, яка вічно ходить стежками країн, де тимчасово війна.
А. показала мені сірники, подаровані давно, віднайдені десь у глибинах memory box (як я поважаю людей, що мають собі такі коробки з ппам'ятками, безглуздими дрібничками просякнутими минулим, я викидаю начисто все)))) Напис на сірниках тепер має уже символічне значення.
Хоча, мені замість memory box підуть репортажні фото на теелфоні, які з точки зору естетики точно не вразять, але в мене до кожного пришитий спогад. Десь у соціальній мережі А. вивісила частину таких фото одного нашого пікніка в суботу, підписавши їх чудовою англійською фразою. Як гарно сказано, подумала я))) Виявилося, це вона переклала кілька моїх речень і так вже вони зазвучали, що не буду повертати їх назад в українську)))) Вчіть мови, люди)
Немає коментарів:
Дописати коментар