оркестр

Вчора ходили на концерт. Квитки виявилися дорожчими, ніж очікувалося, і так замість партеру ми потрапили в ложу. Перший раз у житті, посеред темряви, я сиділа на витягнутому оксамитовому кріслі й гойдала ногами на неабиякій висоті від сцени, зали, людей і їх зачісок, у величезній хмарі "культурного" пилу, що враз став видимим у новому підстельному ракурсі. 

Маю звичку завжди розглядати лямпи й не раз на побаченнях доводилося виправдовуватися, - ні-ні, мені цікаво. Просто правда у тому, що й лямпи мені цікаво теж) 

Вчорашня, у такій безпосередній близькості від мого носу, - була видатною. Пласкою, блискучою і дорожчою за решту всього Палацу культури)

Потім світло вимкнулося, люди зашаруділи цукерками й на сцені зявився оркестр. Перед напівпустим партером (чит. вгорі про ціни на квитки) виступали акуратні чоловіки в чорних смокінгах і чорні жінки в акуратних сукнях. Я переживала, що вони засмутяться, побачивши множину пустих крісел внизу. Всі живі музиканти (тобто ті, яких я знаю в житті буденному)))), люди прості й не надто вразливі, звиклі до невисоких зарплат, холодних залів, розладжених інструментів і не завше вихованої публіки. Але от музиканти, зібрані в оркестр, при параді, видаються мені геть іншими - тонкими, чутливими, беззахисними. Ті трюки, на які вони йдуть заради привернення публіки (гарють саундтреки, переодягаються, світять рожекторами), здаються мені наїівними й болючими, хоча я голосно й радісно аплодую. Я ж публіка.

Музикант в оркестрі і за його межами - дві різні людини. Підмічено.

Я, я посеред публіки і я перед публікою - три різних людини. Визнано.

І державницький висновок, тепер так модно, я-споживач і я-громадянин - два взаємовиключних типи українців.