Коли ховали перших волинських хлопців з АТО - вся площа лишилася всипана квітами. Я пила на сонці свою мінералочку, а прості дівчата не те щоб з надмірним сумом, а так, із дорослим усвідомленням бідкалися - "це ж гинуть наші потенційні чоловіки, і то найкращі з них". І тепер такого багато - потоптаний цвіт на землі (в прямому й переносному значенні) і постійне - "Україна втрачає кращих".
Я завжди любила слухати клієнток і працівниць салонів краси. У них часто такі невимушені пташині розмови, дівчачі-дівчачі, прозорі-прозорі, пусті й легкі, як фіранки, шо льотають на віконечках. Послухати хвилин 15 дуже навіть мило. Позавчора одна з них розповідала - знайомий возить рибу десь зі Сходу, вантажівкою-морозильником. Днями робив рейс - спинили, кілька днів повозив тіла загиблих солдат, приїхав без риби, пішов у відпустку, поїхав на Світязь, ще не відійшов. Може й вигадка військового часу. Але, задумайтеся які в нас тепер вигадки. Може правда. І їздять кимось кохані тіла в холодних рибних холодильниках. А як і не рибних, то шо.
Друг розповів. Це ж теж, як з підслуханого) Знайомий працює в Горлівці, охоронником. За ДНР. Тому що там всі свої. Друзі там, однокласники. Після тривалих переконань, чутно, шо вагається. Всьому причина - бідність. Я, до речі, теж, так думаю. Раніше, як охоронник ходив у камуфляжі, тепер - боїться, застрелять чи ті, чи інші, камуфляж тепер має значення.
І останнє, вчорашнє відео від Самооборони Луцьк. Загинув волинський самооборонівець Олег Михайлов. Я його не знаю. Але я знаю - він герой. Бабця колись вчила мене співати ту пісеньку, про сінєнькій платочєк, я ховалася десь, співала, а вона ходила і казала - о, десь забула вимкнути радіо, о, десь так гарно співають. І я була щаслива тихою радістю. Колись була війна, казала бабця, тепер війна, кажу я бабці.
Я дуже не хочу, щоб гинули наші хлопці. Ті, що люблять Україну. Ті, що люблять.
Немає коментарів:
Дописати коментар