Я за те, щоб дужі східняцькі чоловіки йшли обороняти свій край, а не їхали відпочивати на Одеське море чи в Карпатські гори. Проте, якшо вже геть чесно, більшості з них чужа ідея єдності, ідея ідейності і за що ж їм тоді боротися? Останнім часом я взагалі часто радію, що я не чоловік. Мені було б складно бути чоловіком зараз. Не лиш тому, що я люблю кольорові черевики й усілякі там браслетики-перстеники, а й тому, що мене б мучила совість. Йти в АТО чи ні? Йти, бо чоловік повинен бути сміливим, повинен бути воїном, повинен приймати виклик. Чи не йти, бо це мутна й незрозуміла війна, бо політики зараз переймаються більше виборами ніж пробитими кулями серцями й відірваними руками, й усе це штучно затягується, паралізується і ніхто нічим не керує. А на додаток я ще й була б точно попередньо відкосившим від арміі чоловіком. Йти, щоб застрелили чи допомагати в тилу? Чи таки зізнатися, що це все відмазки й страх і йти туди, де справжні українці, незалежно від того, хто ними не керує, наголошую, не керує, бо то якийсь броунівський рух, захищають Україну, що народжується. Так можна й запити)) а так я дівчинка) я хочу й стараюся робити багато, але йти на війну мені необовязково. Нам не гріх лишатися воїнами в тилу. Але воїнами.
Я різне думаю про біженців. Я б узагалі описала цей час як повну відсутність чіткої оцінки. Я люблю біле й чорне, живу за таким принципом, а тут така курява здійнялася, шо той хто мені герой вчора - антигерой сьогодні, а завтра може знову повернути. На дві хороші статті - дві погані, на два хороших закони - два поганих, на два програші - дві пеермоги.
Я знайома з біженцями, або радше так, переселенцями з Луганська. Вони й там були налаштовані на українську хвилю, тому живуть в Луцьку легко, думають лишитися й вимовляють слова аж надто не пом'якшуючи шиплячі) дівчинка часто перепитує у мами - мам, а де ми зараз живемо? З новин я знаю у Луганську немає електрики. З життя вони знають - у Луганську ніхто не відповість на телефон і не розкаже як справи. А це тепер не просто питання ввічливості, це подекуди життя. Їм, напевне, дуже хочеться знати як справи в тих, хто лишився.
Шо робиться в іх пустій квартирі? Коли це все скінчиться? Ну це хочемо знати ми всі.
Товариш розповідав мені про свою бабцю, яка в часи війни теж тікала, одягнувши на себе дві сукні. Так і ходила, потягами й чужими містами, в двох сукнях одразу.
Які б не були біженці, я не хочу бути на їх місці.
Немає коментарів:
Дописати коментар