Я тут без пафосу й умовиводів.
Минулого травня я познайомилася з одним чоловіком,
він віку моїх батьків. Худенький такий львівський інтелігент із сумними очима,
у костюмі, з сумкою через плече й великою кількістю історій того, що
можна вважати життям справжнім. І робота в нього справжня. На радіо. Не просто
радіо, а радіо Ватикан.
За день, що провела поруч, я запамятала його
назавжди, ну, і звичайно додала у ФБ. Память і правда вибіркова. Іноді за роки
людина не лишить і сліду, а іноді, навпаки, - немає толком, що запамятовувати,
а мозок береже якісь фрази, деталі, повчання. Мені тоді страшенно сподобалося його пояснення відмінностей між
православними й католицькими монастирями і я відразу записала в блозі так, як
він і казав. Правда, зі своїми висновками)))) ТЕКСТ: Є монастирі
наче вогники, православні, до яких люди йдуть звідусіль аби... кожен йде за
своїм. Є ж монастирі, найчастіше католицькі монаші ордени, що беруть вогник і
несуть його по світу. Є ордени, що, відповідають за
виховання шпани, є ті, що лікують, є сестри, що, наприклад, носять світську одіж
аби не дистанціюватися від робітничих мас. Стільки всього є. Цілий інший світ. Берегти
вогонь справа важлива, але от мені по духу ближче ті, що несуть його,
опікаються, але й зігріють тих, хто не сподівався на тепло.
Вчора в ФБ, посеред величезної стрічки новин, я побачила його фото із сином у
військовій формі й підписом - така довгождана й така коротка відпустка сина.
Перейшовши уже на сторінку малого, я довго, з пощипуванням у носі й легким
туманом на очах, розглядала фото. З АТО. В альбомі з жартівливою назвою - А ТО я
не осторонь. Я його не знаю особисто, не лайкнула жодного фото, але скільки нас
так блукає по чужих територіях соціальних мереж.
Він оживив для мене те АТО. Поясню чому. Я і раніше дивилася фото із зони
бойових дій, дивилася відео, не закривала очі в страшні моменти й усіляко
заставляла себе відчувати. Той біль, той страх, ту силу. Точніше, соту долю
того всього. А тут інакше. Він показує нам не АТО, а життя. Життя, шо проходить
крізь АТО. Життя важливіше за АТО.
Він високий худюсінький хлопчик, як мої
студенти, ще зовсім не дорослий. В камуфляжі. З автоматом і гранатами. Захищає нас, які далеко, які не знають усієї правди. Радіє шоколадним Дідам Морозам, шо
їх передали в пакунку волонтери, й блакитно-жовтим сердечкам, зшитим
львівськими школярами.
Я люблю цитату А. Камю - моя проблема - я все розумію. Від себе я додаю, моя
проблема - я все відчуваю. Я противник поділу людей на раси і релігії, статі і
статуси, проте я ділю їх на дві категорії - ті, що відчувають, і ті, що ні. Україні дуже потрібні люди, як цей молодий солдат, що відчуває життя, свою землю, правду.
Почитайте підписи. Я не просила дозволу. Тільки три прінтскріни дозволила собі вкрасти.
Там в АТО життя. А одне фото, уже з хлопцем і я його не додам, підписано - Доброго ранку! Ранкова кава - звичка незмінна. І блокпост, виявляється, - це просто мішки з піском і прапор. І, незважаючи на зради й важкості, йому хочеться розповідати. Життя, ти таке життя...
Вартість публікації у життєписі ФБ - кількість лайків. Тут мало лайків. Але вартість цих митей у життєписі, тому, що не ФБ, - люди, хороші справжні люди.
Тато точно
просить, щоб Бог вберіг його сина, й інших таких синів. Я, хоч і не надто
релігійна, прошу теж. Якщо обирати між мною і татом, Бог точно почує
тата, він же з радіо Ватикан) Тому я попрошу інакше - Боже, почуй усіх тат і мам, чиї діти в АТО.
Немає коментарів:
Дописати коментар