магічний український реялізм

«Магічний реалізм» – це реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального та фантастичного, побутового та міфічного, дійсного та уявного, таємничого. Магічний реалізм притаманний передовсім латиноамериканській літературі - так каже українська Wikipedia і так думала я донедавна. 

Магічний реалізм - це Україна сьогодні. Вибори, недоречність яких бачать усі, тому проведуть. Війна, якої немає, тому гинуть люди. Бідні солдати в окопах, гроші яким жертвують багаті в клубах і суші-барах. Фашисти, які зносять теплий одяг російськомовним жертвам холодів. Голі міністри культури й президенти мільярдери. Сотні бігбордів одного кандидата на село й один автомат на двох вояків. Дороги в райони відремонтують ті, хто літає на гелікоптерах, а ми, для вирішення держаних і побутових проблем, оберемо тих, хто мало живе в нашій державі й точно не живе в нашому побуті.

А ти сфотографувася з кандидатом?

А ти сфотографувася із кандидатом?

Дай себе обійняти, коли 1) ти сидиш на швидко пофарбованому дитячому майданчику; 2) вийшов погуляти в дворі інтернату; 3) відпочиваєш від перестрілок у буферній зоні АТО; 4) радісно розглядаєш одну з трьох іграшок подарованих на увесь дитячий садок; 5) отримала сто гривень доплати до пенсії; 6) старанно вчишся у школі номер 33; 7) гарно граєш у футбол і пробігатимеш повз із прапором; 7) прийдеш в вишиванці на концерт, тебе ж попереджали; 8) лежатимеш в госпіталі; 9) пакуватимеш зібрані колегами передачі на фронт; 10) плакатимеш за загиблим, не бачачи хто обійме. То кандидат. Дай себе обійняти, то не надовго)

оркестр

Вчора ходили на концерт. Квитки виявилися дорожчими, ніж очікувалося, і так замість партеру ми потрапили в ложу. Перший раз у житті, посеред темряви, я сиділа на витягнутому оксамитовому кріслі й гойдала ногами на неабиякій висоті від сцени, зали, людей і їх зачісок, у величезній хмарі "культурного" пилу, що враз став видимим у новому підстельному ракурсі. 

Маю звичку завжди розглядати лямпи й не раз на побаченнях доводилося виправдовуватися, - ні-ні, мені цікаво. Просто правда у тому, що й лямпи мені цікаво теж) 

Вчорашня, у такій безпосередній близькості від мого носу, - була видатною. Пласкою, блискучою і дорожчою за решту всього Палацу культури)

Потім світло вимкнулося, люди зашаруділи цукерками й на сцені зявився оркестр. Перед напівпустим партером (чит. вгорі про ціни на квитки) виступали акуратні чоловіки в чорних смокінгах і чорні жінки в акуратних сукнях. Я переживала, що вони засмутяться, побачивши множину пустих крісел внизу. Всі живі музиканти (тобто ті, яких я знаю в житті буденному)))), люди прості й не надто вразливі, звиклі до невисоких зарплат, холодних залів, розладжених інструментів і не завше вихованої публіки. Але от музиканти, зібрані в оркестр, при параді, видаються мені геть іншими - тонкими, чутливими, беззахисними. Ті трюки, на які вони йдуть заради привернення публіки (гарють саундтреки, переодягаються, світять рожекторами), здаються мені наїівними й болючими, хоча я голосно й радісно аплодую. Я ж публіка.

Музикант в оркестрі і за його межами - дві різні людини. Підмічено.

Я, я посеред публіки і я перед публікою - три різних людини. Визнано.

І державницький висновок, тепер так модно, я-споживач і я-громадянин - два взаємовиключних типи українців.

military selfie

Війна - не час для спекуляцій. І неправильно робити фото на військову тематику, якщо сам ти не в тому чи не там. Я неправа.

Концерт у шпиталі. Самогубство у шпиталі.

Є студенти, роботою з якими я пишаюся. Радше так - знайомством з якими я пишаюся. Іноді вони можуть навчити більшому, ніж моя для них політична лінгвістика.

Учора розмовляю із однією з таких. Нервується перед концертом. Самостійно, без будь яких наказів і не заради передвиборчого піару.  Просто, бо можуть і хочуть, організовують виступ у шпиталі. І так туди ходять, серйозно і стабільно, після пар о 6, носять, запитують, слухають, а ось це вирішили зробити своіми силами концерт, з апаратурою і запрошеними університетськими артистами. І всі тому раді, і ті, що лікуються, і ті, що лікуватимуть, і ті, що виступатимуть. Тільки Віка нервується, бо вона ж перший раз організатор концерту, а за апаратурою іще не все ясно. 

Сьогодні запитую, як усе? А концерт - перенесли. По телефону пояснили, що краще - пізніше, вона не зрозуміла чому. Зате потім, зі стрічки новин ми уже зрозуміли обидві. Війна когось наздогнала в шпиталі. 

Війна зараз робить неймовірні речі. Наприклад із вірою, не тією, шо лише в Бога чи Поршенка, а тією, що відчуття. Віра з'являється, коли дивишся на людей, що всупереч неможливості перемагають ворога, бідність, поранення, зраду, байдужість, холод, слабкість, то вона вислизгає, коли дивишся, як ті ж обставини ламають інших. 

У цю війну увесь світ навколо рухається швидше, остаточні рішення приходять нізвідки, правда проявляється у найпростішому, й головне - посеред натовпу стають помітні Люди. 

Не здавайтеся. 

Три фото з форуму

Випадкове фото теплого вечора воєнного 2014

Львів одне з тих міст, де постійно перебуваєш в режимі спостереження. 

Ми присіли на бордюр слухати вуличний оркестр.

Трапляється, я люблю вигадувати людям історії, але не в цьому випадку, най буде просто гарне випадкове фото теплого вечора воєнного 2014. 

Хроніки одного пікніку в суботу (я старалася, коли писала)

У мене в телефоні близько сімсот контактів. 

У фейсбуці в мене 1405 друзів. 

У корпусі зі мною працюють більше 300 людей і ще з тисяча студентів. 

Я багато ходжу і їжджу, й усе це повз сотні тисяч людей. 

На планеті нас крутиться сім мільярдів. 

Є ті, кого я обіймаю так, щоб відчувати ребрами, є ті, кому ніколи не напишу, є ті, що знають де роблять найсмачніший торти й ті, що їздять на броньованому BMW. Це не робить їх особливими.

Особливі бачать те, що бачиш ти. Сильно узагальнюючи, - лише з ними живеш у спільному світі. Вони почують, коли вкажеш на звук. Відчують, коли розкажеш про холод. З ним страшно, бо їх не обдуриш. З ними найкраще, коли не збираєшся дурити. Їм не треба показувати свою суть, вони вже знають, у них така сама. 

Щороку у вересні з А. ми йдемо на пікнік. І так уже вдруге)))) 

Хроніки одного пікніку в суботу. 

Ми їмо свіжий хліб із витриманим сиром і червоним чилійським вином. Я люблю Латинську Америку, а А. працювала на кордоні з Мексикою і на власні очі бачила як хмаринка у їх яскравому небі за хвилину розвернулася на 180 градусів і мало не завертіла в торнадо.

Ми з нею обоє віримо, що єдине, чого не можна робити з чоловіками - тримати. Тримати з собою, тримати від чогось, тримати для чогось, тримати всупереч чи заради. Хіба за руку, шию чи, шо там ше))) 

А. перекладач. Зараз працювати важко. Якщо спочатку статті були Янукович-Турчинов, Майдан, Небесна Сотня, анексія, Яценюк, вибори, Порошенко, то тепер - "Вони загинула за нас". А. каже собі, що це лише робота, але не виходить, бо в кожній публікації трапляється - він так і не побачив свого новонародженого сина; всупереч повідомленням, мама досі чекає його повернення; Оксана так назавжди й залишиться нареченою Петра; уся 25 школа прийшла попрощатися із випускником 2011 року; солдат був програмістом. 

Сумно, каже А., що кількість жертв не впливає на те, коли припиниться війна. Їм байдуже, скільки тисяч загине, це не виступає критерієм у їх "багатому" світі. А потім вони просто візьмуть і домовляться. І забудуть. А мами і наречені не забудуть. Але світ належить не їм. Може поки, може так буде завжди. Може так навіть задумано. 

Ми п'ємо вино зі скляних стаканів, які завжди перед цим купуємо. Раптом бачу на дні - made in Russia. Те, що ми їх потім викинули все ж не змінить ситуацію. А скільки таких дрібниць у війні. Скільки таких похибок у рішеннях. А може все це геть не має значення. Може так навіть задумано. 

А. читає три книжки одночасно. Це красиво. "Месопотамію" Жадана, Хайнріха Гессе і Селінджера  "Френні" і "Зуі". Мені радить почитати Бьоля, бо він теж Хайнріх. Мені подобається вимовляти Бьоль. Він писав оповідання про післявоєнну Німеччину, трагічно закоханого клоуна і дога, без господаря. Бьоль. 

Іноді ми мовчим. Надворі тепло, сонце не хоче тонути в осені, за тисячу кілометрів іде війна, а стежкою - дівчинка вдягнута в старомодну сукню. На мить мені придумалося, що це вічна дівчинка, яка вічно ходить стежками країн, де тимчасово війна. 

А. показала мені сірники, подаровані давно, віднайдені десь у глибинах memory box (як я поважаю людей, що мають собі такі коробки з ппам'ятками, безглуздими дрібничками просякнутими минулим, я викидаю начисто все)))) Напис на сірниках тепер має уже символічне значення. 

Хоча, мені замість memory box підуть репортажні фото на теелфоні, які з точки зору естетики точно не вразять, але в мене до кожного пришитий спогад. Десь у соціальній мережі А. вивісила частину таких фото одного нашого пікніка в суботу, підписавши їх чудовою англійською фразою. Як гарно сказано, подумала я))) Виявилося, це вона переклала кілька моїх речень і так вже вони зазвучали, що не буду повертати їх назад в українську)))) Вчіть мови, люди)

Ведмідь-українець або смаки різняться)

Я люблю усе патріотичне, прапори і браслети, футболки й автіки, ще крще - патріотичні дії. Але от цей ведмідь в Там-Тамі шось мені вже надто специфічний. З вадами видимими)))) може його шили в Москві?)))

7 вересня - Україна навколо)

6 вересня, Обама

Обама надиктовує звіт секретарці.
Обама: 10 000 000 нових робочих місць створено за останні 54 місяці роботи.
Секретарка: презентацію робимо?
Обама: так, і в ФБ на офіційну сторінку мою скинете.
Секретарка: пане Президент, якими кольорами виділяємо ключові моменти?
Обама: не питайте дурниць. Жовтеньким і блакитненьким.

Прінтскрін офіційної ФБ сторінки Обами.
 Шо ше робив Обама з секретаркою - не знаю, хоча серед американських президентів прециденти існують))))

блакитно-жовта інавгурація (4 вересня)

Сьогодні хотіла купити собі маленький блакитно-жовтий прапорець. Нема, кажуть, у всіх магазинах вздовж проспекту Волі. Але скоро підвезуть. 

Інавгурація першокурсників цього року вся блакитно-жовта, і небо, і сонце, і важко повірити, що десь війна. Не десь, а в нас. 

На посвяті розпочали з гімну, навіть я тепер його співаю. Раніше шкода було людей, що поруч, бл в мене не спів, а волання. Тепер любов до Батьківщини сильніша) потім хвилина мовчання, є наші студенти загиблі в АТО. Та всі зто там загинули, обороняючи Україну - наші. Потім знову гімн. Мені його багато не буває, правда музику люблю більше за слова. 

держава - ти така держава...

Я знаю, шо є пропаганда й антипропаганда, є інформаційна війна і є тролі, що сіють паніку, але є також просто правда. Це повідомлення, як я люблю казати, точно-чесно-правда. 

Я завжди собі розділяла поняття країни (люди, дім, їжа, школа) і держави (населення, будівлі, продукти і уряд). То от пацани, впевнена воюють за країну.

стільки всього, про що писати

Часу немає, завдань багато, організм адаптовується до того, що він знову багато працює) Потім буде легше, так завжди. А поки хочеться спати постійно, але коли лягаєш - вертишся і думаєш. 

Я живу за Маркесівським принципом, це єдине, що витатуювала б собі десь на спині (спина і Маркес - мої улюблені)) - жити, щоб розповісти про життя.

Зараз життя - таке життя. Світ сам не знає, шо буде. Ефір густий як туман) Ще не всі герої відчули крила. А сміття навколо ще й досі ганяє вітер. 

Треба написати про переселенців і біженців, бо то різне. Щось хороше і щось погане, бо є і те, і те. Про тих хто воює і тих, хто втікає, про чоловіків у камуфляжі, про дітей, що малюють на фронт, про новий розклад і стрілецькі уроки, останні пожертвувані й не останні вкрадені, спеку і зиму, бронежилети й квіти на асфальті, вибори, які нікому не треба, хвилини мовчання і прапори, атаки маршруток на танки, героїзм і помилки, півроку довших за тисячі життів.

Усіх прошу - відчувайте, записуйте, не забувайте. Цей час змінює нас назавжди.

І приєднуйтеся до dayinua.com.ua 

Сьогодні всіх люблю

Перше вересня

Всі знають, шо таке "хатка" в переносному значенні цього слова. Місце - де затишно й добре, де можна сховатися від небезпек світу зовнішнього й дочекатися, коли стома від прожитих подій стане слабшою за бажання нового кроку. Такою "хаткою" звично може бути дім, або котрась із його теплих кімнат, можуть бути обійми коханого чи навіть спогади з дитинства. В "хатку" добре повертатися із війни, в прямому чи переносному значенні останнього слова. 

Університет - це місце яке завжди було для мене "хаткою". Проблеми тут вирішувалися швидко, люди в коридорах траплялися достойні, студенти в аудиторіях уважні, а теми для лекцій - цікаві. Кожного першого вересня пахло мастикою і стабільністю.

Перша Рада молодіжної політики СНУ розпочалася із хвилини мовчання за загиблими студентами інституту фізичної культури. Хлопці з гітарами й клавішними так і не піднялися сьогодні на сцену до наших першокурсників. Мої четвертокурсники, що ціле літо вчили переселенців з Криму української мови і відвідували військових у шпиталі, спізнилися на першу пару. І я їх не сварила. Ми з ними сумували разом, бо вони спізнилися із панахиди за новими загиблими в зоні АТО, лучанами й їх однолітками, які й уявити не могли такого повороту своєї долі минулого першого вересня. Потім прийшло розпорядження. 

Завтра о другій кримський татарин і друг нашого університету проведе першокурсникам майстер клас із плетіння блакитно-жовтих браслетів, що ми передамо воїнам.

Ніхто не скаржиться на шестиденний робочий тиждень, на те, що скоро стане холодно чи погано провів літні канікули. А перша лекція яку я сьогодні читала 170 студентам звучить так - "Україна - суверенна демократична держава". З цього треба було починати, не сьогодні, правда, а значно раніше. А так - у нашій сьогодні "хатці" війна, навіть якшо тут не чутно вибухів. 

квіти в вазонах

Днями мені розповіли про одну старшу жінку, яка спочатку побоялася виїздити з Горлівки, а тепер уже й правда страшно. На увесь будинок вона лишилася сама і тепер підливає квіти у вазонах, у пустих сусідських квартирах, у Горлівці, в Україні. 

А колись ми дивилися кіно "Піаніст" і плакали...

До школи - готові)

З Україною в серці і в зошиті, і в щоденнику)

23 роки, як її хочуть

Усе дуже просто. Їй 23 роки і в неї гарне тіло. А тому чоловіки на дорогих машинах хочуть її собі. Покрутити в руках, потримати за груди, може навіть послухати її серце, бо свого в них не чутно. І не дай Боже, не більше. 

Така історія України останні 23 роки. Вона не ненька, вона мала. 

Нащо дається, дурна дівка, сказала б моя мама. Але кожен міряє світ по собі. Вона щира й вірить у їх щирість. Розумні ж, дорослі чоловіки, нащо їм її дурити, коли вона до них з правдою. А вони її й не дурять, вони її, гірше, не бачать. Вони шукають тільки де в неї гроші.

Ми от легко завжди віримо в фізичну неспроможність, а душевна імпотенція явище куди більш поширене. Й нічого не зробиш, окрім висновків. 

Коли б вона була слабка, зламалася б. Розчарувалася б ущент, зникли б кордони й серце б замовкло. Але вона сильна й вже навчена. І є чоловіки, що люблять її, що бачать її там, де й не видно, і кров'ю своєю живлять її серце стомлене. І вона вже знає, що таке зрада і що таке любов. І вона не підведе, бо вже побачила де правда. І вона не забуде, бо в неї є серце. І вона буде щаслива, бо в неї є ми.

21 серпня - з дітьми про правду

У мене дітей немає, але от навіть кілька хвилин розмовляючи з кимось маленьким, легко викристалізувати правду і собі. Коли доводиться пояснювати складні, заплутані дорослим життям речі, починаєш їх розкручувати, спрощувати й врешті знаходиш давно забуту суть. Для того, щоб пригадати, що ж таке насправді війна, перемога, дружба, любов, правда, знайдіть собі когось маленького під руку й поясніть йому, не просто дивлячись в очі, а зберігаючи тим поглядом зв'язок)

Дитина, позичена для ілюстрації, - мій похресник Іван. Насправді, доросліша й свідоміша особистість ніж його "хресна фея" і часто це він спрощує речення, пояснюючи мені основи будови трансформатора))))

18 серпня - вишиванка онлайн

Мода тепер на моду на Україну. 

17 серпня - любов-любов

Про любов. Як давно ти любиш Україну? - це питання і докір водночас сьогодні чути щодня. Я собі думаю - запитувати так не гоже. А що, як відвчора. Тоді, виходить, недобре. А що, як відвчора, проте щиро - тоді, виходить, добре? Коли вже так кортить запитати, може краще таке - а ти вмієш любити?

Наймоїший у світі автор, Маркес, колись казав - якшо хтось не любить тебе так, як тобі хочеться, це зовсім не значить, що він не любить тебе усім серцем. Я завжди була проти, а от тепер погоджуюся. 

Давайте нехай усі люблять так, як можуть. Якшо вони вміють. А тим, шо не вміють - лишається поспівчувати. І нічого (наголос на і)))) запитувати. Любов треба відчувати ;) ну і ше один, страшний, як для нетерплячої людини, висновок)))) - багато покаже час. 

15 серпня - військові на вулицях

Колись раніше я бачила в кіно, як браві солдати гуляють вулицями сонячних міст. Тепер так і в нас. Палять папіроски, купують газовану воду, сидять у кафе, стоять на зупинці. У світлому камуфляжі, як жовта випалена на сході трава. Загорілі обличчя, світлі очі й стома. Я кожному з них посміхаюся так старанно, шо може аж дивно. А як іще скажеш дякую, дивлячись на них лиш коротку мить.

Як же багато вони тепер знають. І я вірю, що захистять. Захистять назавжди, від ворога зовні і зради всередині. Дякую, дякую назавжди.

13 серпня - Подарунок на День Народження 2014

В Луцьку сьогодні тихо. Думаю, буде дощ. На мій День Народження завжди йде дощ. Хоча б 10 хвилин. 

Я ніколи не переймалася Днями Народження. Я люблю всі чудові слова, особливо коли правда відчуваєш їх адресність, люблю подарунки й смачні вечері, але не тільки 13 серпня, а з 13 і по 13)

Перед Днем Народження, навіть якшо ти супер-психологічно-витримана людина стаються пятихвилинки роздумування. То я собі здаюся геніяльною, то навпаки повним лохом. Секунду я вірю, шо попишу ше років тридцять і отримаю Нобелівську, а потім, в наступну секунду, уявляю старість із таксою (а я ше ж і собак боюся, жити й боятися)))) і бібліотекою журналів "Дім, сад, город". То я прокидаюся і тішуся, шо ше мала й усе попереду, то лякаюся скільки всього уже було. 

Мені не чужі усі можливі дівчачості, я хочу сумки й кеди, парфуми й лаки для нігтів, браслети й шоколадки, але на цей День Народження я ше замовила собі бронежилет. Ніколи б не уявила, що хотітиму такий подарунок. Це я пишу лиш для тих, у кого раптом теж скоро День Народження і кого друзі чи батьки теж запитують 159 разів у день - "то що тобі подарувати?" Замовте, хоча б один бронежилет, або каску, або просто сухий пайок і раптом ми врятуємо комусь життя і тоді відразу буде два Дня Народження) або, якшо Ви не дуже чуттєво-чутливі, тоді уявіть таке - питають Вас "то шо тобі подарувли, дєтка?", а Ви відповідаєте - бронежилет/приціл/каску/форму/дизель для танка) і ще, дякую всім хто в АТО, за те, що в мене всеодно буде сьогодні ще й смачна вечеря, і тихе небо, і незалежна Україна.

Всерйоз чи жартома, цілодобово чи кілька хвилин у день, зі щирим серцем чи заради піару, давайте допомагати тим, хто кращий за нас, тим, хто Герої. 

Це шоб ніхто не подумав, шо я вже доросла і розумна)

12 серпня - коза і дача. Яке відношення вони мають до війни?

Усім хто любить кіз і людей місцями буде сумно читати. 

Живе собі Наташа, хороша така й активна дівчина, працює сама на себе, кермує автівкою, виховує сина. Минулого літа купила собі дачу, недалеко від міста, недалеко від Хрінників, посеред лісу. За безцінь, стара хата, свіжа трава й молода коза бонусом) 

В салоні Наташі працює хлопець з Єгипту. Давно працює, вже навіть зиму пережив. І от минулими вихідними їдуть вони всі на пікнік. 

Тим хто любить кіз - краще наступний абзац не читати. 

Їдуть вони всі робити шашлик і плов з тієї кози. Наташа її не виховує, жалю особливого не чує, а єгипетський хлопець щасливий - скоро відчує смак далекого дому, запах печеної кози) Повечеряли вони смачно, українці - сиром і овочами, єгипетський кухар - своїм ароматним пловом у великій кількості))) все дісталося йому. Наташа таки зізналася - коза померла даремно, не вартує її мясо її смерті. 

Тим хто любить людей - краще наступний абзац не читати. 

А ввечері Наташі подзвонив колишній власник дачі. Просто подзвонив, поговорити. Старий дідусь продав хатку після смерті дружини й поїхав до дітей в Донецьк. Дуже скучає зараз за тихим лісом і тихи небом. Про козу не питав.

11 серпня - одинокі воїни

Один в полі воїн? П'ю собі американо з апельсиновим соком, а чоловік із високим прапором іде проспектом. І каже всім - "Слава Україні", і всі відповідають - "Героям Слава". 

Іще, один чоловік постійно стоїть біля переходу до Там Таму, з кошиком для збору коштів АТО. На палючому сонці й у дощ. Розумію, ті, що на війні - терплять значно більше. Але він якось дуже самовіддано стоїть, годинами, днями, тижнями, місяцями. Я вигала собі, що він хоче, але не може бути там. Тому його АТО тут. 

Я мало роблю й багато говорю. Мене мучить совість і відсутність чіткої лінії. Роблю це, відповідаю за то. 

7 і 8 серпня - Життя, що проходить крізь АТО

Я тут без пафосу й умовиводів.

Минулого травня я познайомилася з одним чоловіком, він віку моїх батьків. Худенький такий львівський інтелігент із сумними очима, у костюмі, з сумкою через плече й великою кількістю історій того, що можна вважати життям справжнім. І робота в нього справжня. На радіо. Не просто радіо, а радіо Ватикан. 

За день, що провела поруч, я запамятала його назавжди, ну, і звичайно додала у ФБ. Память і правда вибіркова. Іноді за роки людина не лишить і сліду, а іноді, навпаки, - немає толком, що запамятовувати, а мозок береже якісь фрази, деталі, повчання. Мені тоді страшенно сподобалося його пояснення відмінностей між православними й католицькими монастирями і я відразу записала в блозі так, як він і казав. Правда, зі своїми висновками)))) ТЕКСТ: Є монастирі наче вогники, православні, до яких люди йдуть звідусіль аби... кожен йде за своїм. Є ж монастирі, найчастіше католицькі монаші ордени, що беруть вогник і несуть його по світу. Є ордени, що, відповідають за виховання шпани, є ті, що лікують, є сестри, що, наприклад, носять світську одіж аби не дистанціюватися від робітничих мас. Стільки всього є. Цілий інший світ. Берегти вогонь справа важлива, але от мені по духу ближче ті, що несуть його, опікаються, але й зігріють тих, хто не сподівався на тепло.

Вчора в ФБ, посеред величезної стрічки новин, я побачила його фото із сином у військовій формі й підписом - така довгождана й така коротка відпустка сина. Перейшовши уже на сторінку малого, я довго, з пощипуванням у носі й легким туманом на очах, розглядала фото. З АТО. В альбомі з жартівливою назвою - А ТО я не осторонь. Я його не знаю особисто, не лайкнула жодного фото, але скільки нас так блукає по чужих територіях соціальних мереж. 

Він оживив для мене те АТО. Поясню чому. Я і раніше дивилася фото із зони бойових дій, дивилася відео, не закривала очі в страшні моменти й усіляко заставляла себе відчувати. Той біль, той страх, ту силу. Точніше, соту долю того всього. А тут інакше. Він показує нам не АТО, а життя. Життя, шо проходить крізь АТО. Життя важливіше за АТО. 

Він високий худюсінький хлопчик, як мої студенти, ще зовсім не дорослий. В камуфляжі. З автоматом і гранатами. Захищає нас, які далеко, які не знають усієї правди. Радіє шоколадним Дідам Морозам, шо їх передали в пакунку волонтери, й блакитно-жовтим сердечкам, зшитим львівськими школярами. 

Я люблю цитату А. Камю - моя проблема - я все розумію. Від себе я додаю, моя проблема - я все відчуваю. Я противник поділу людей на раси і релігії, статі і статуси, проте я ділю їх на дві категорії - ті, що відчувають, і ті, що ні. Україні дуже потрібні люди, як цей молодий солдат, що відчуває життя, свою землю, правду. 

Почитайте підписи. Я не просила дозволу. Тільки три прінтскріни дозволила собі вкрасти.  

Там в АТО життя. А одне фото, уже з хлопцем і я його не додам, підписано - Доброго ранку! Ранкова кава - звичка незмінна. І блокпост, виявляється, - це просто мішки з піском і прапор. І, незважаючи на зради й важкості, йому хочеться розповідати. Життя, ти таке життя... 

Вартість публікації у життєписі ФБ - кількість лайків. Тут мало лайків. Але вартість цих митей у життєписі, тому, що не ФБ, - люди, хороші справжні люди.

Тато точно просить, щоб Бог вберіг його сина, й інших таких синів. Я, хоч і не надто релігійна, прошу теж. Якщо обирати між мною і татом, Бог точно почує тата, він же з радіо Ватикан) Тому я попрошу інакше - Боже, почуй усіх тат і мам, чиї діти в АТО.

6 серпня - добре не бути чоловіком

Я за те, щоб дужі східняцькі чоловіки йшли обороняти свій край, а не їхали відпочивати на Одеське море чи в Карпатські гори. Проте, якшо вже геть чесно, більшості з них чужа ідея єдності, ідея ідейності і за що ж їм тоді боротися? Останнім часом я взагалі часто радію, що я не чоловік. Мені було б складно бути чоловіком зараз. Не лиш тому, що я люблю кольорові черевики й усілякі там браслетики-перстеники, а й тому, що мене б мучила совість. Йти в АТО чи ні? Йти, бо чоловік повинен бути сміливим, повинен бути воїном, повинен приймати виклик. Чи не йти, бо це мутна й незрозуміла війна, бо політики зараз переймаються більше виборами ніж пробитими кулями серцями й відірваними руками, й усе це штучно затягується, паралізується і ніхто нічим не керує. А на додаток я ще й була б точно попередньо відкосившим від арміі чоловіком. Йти, щоб застрелили чи допомагати в тилу? Чи таки зізнатися, що це все відмазки й страх і йти туди, де справжні українці, незалежно від того, хто ними не керує, наголошую, не керує, бо то якийсь броунівський рух, захищають Україну, що народжується. Так можна й запити)) а так я дівчинка) я хочу й стараюся робити багато, але йти на війну мені необовязково. Нам не гріх лишатися воїнами в тилу. Але воїнами.  

Я різне думаю про біженців. Я б узагалі описала цей час як повну відсутність чіткої оцінки. Я люблю біле й чорне, живу за таким принципом, а тут така курява здійнялася, шо той хто мені герой вчора - антигерой сьогодні, а завтра може знову повернути. На дві хороші статті - дві погані, на два хороших закони - два поганих, на два програші - дві пеермоги.

Я знайома з біженцями, або радше так, переселенцями з Луганська. Вони й там були налаштовані на українську хвилю, тому живуть в Луцьку легко, думають лишитися й вимовляють слова аж надто не пом'якшуючи шиплячі) дівчинка часто перепитує у мами - мам, а де ми зараз живемо? З новин я знаю у Луганську немає електрики. З життя вони знають - у Луганську ніхто не відповість на телефон і не розкаже як справи. А це тепер не просто питання ввічливості, це подекуди життя. Їм, напевне, дуже хочеться знати як справи в тих, хто лишився. 

Шо робиться в іх пустій квартирі? Коли це все скінчиться? Ну це хочемо знати ми всі.

Товариш розповідав мені про свою бабцю, яка в часи війни теж тікала, одягнувши на себе дві сукні. Так і ходила, потягами й чужими містами, в двох сукнях одразу. 

Які б не були біженці, я не хочу бути на їх місці. 

5 серпня - Леніни і Харків

Я погоджуюся, що мир там, де на площах немає вождя. Моя перша "доросла" зустріч із Леніним відбулася у Харкові, коли я захищала дісєр. Тому, пропоную витримки того часу, я ж завжди записую, суб'єктивні і дещо стресові, бо свідомість аспіранта перед захистом - не свідомість, а набір тексту, схем, амбіцій і сердечного торохкотіння з мокрими долонями. ТЕКСТ:

В Харкові мене часто називають "дєточка" і в Харкові я часто на це відгукуюся, вдома мені б і в голову не прийшло. 

Я вже не раз намагаюся побачити один із найбільших майданів, Свободи й Леніна пустим. Але сьогодні Вождь знову оточений ярмарком, мед і труси, пальта, що лишилися із зими й рушники для Кримських пляжів. А зліва від Леніна під гучну музику вертять людьми атракціони. Пробачте, - цирк. Ні, не місто, місто гарне, а те, що з нього зробили циркачі. 

Справи я вирішую швидко, бігаючи між корпусами і поверхами, поки на площі спускається туман і мені стає цікаво. От ви подумаєте, що я іронізую, а мені без долі антипатії і сарказму здається, що я у союзі восьмидесятих, десь у переддень мого народження, а може й по тому. Кажуть, спогади найкраще пробуджують запахи, а в мене міста, і що найдивніше, часто не пов'язані з тим, про що згадую.

Я йду по проспекту Леніна в Макдональдз. От вам як скінчилася холодна війна - лишилися проспекти Леніна, але на них Макдональдзи. 

В Харкові гарне метро. І фонтани. І люди хочуть бути добрими.

Я собі здаюся вдвічі дурніша, коли розмовляю російською, повільно так, обдумуючи кожне слово. Як Добкін. Хоча, хіба він обдумує?

Так я думала тоді) 3 роки тому)

Я почала писати про це все, бо згадала про заборону комуністичної партії України й пофарбованого вождя. Ось уже 15 років як немає мого дідуся, якого я завжди називала дєдушка і який був дуже комуністом. Мені цікаво, що б він думав зараз. Хоча я підозрюю. 

Радісний Ленін на Кіровоградщині)

4 серпня - перевірте телефон

Я хочу спати й збираюся прохалтурити. Не знаю, шо писати. Мій аргентинський кузен присилає по WhatsAapp фотки південного кінця світу. Назва то яка. Я люблю і кузена, і фотки і заочно Аргентину. 

Літати я боюся. І випити стільки, щоб долетіти до Аргентини над грозовими фронтами вічновологих лісів Амазонки я ше не вмію. Але колись це станеться. Або перестану боятися, або навчуся пити))))

Тиха літня ніч, спека і стома, в темноті по-дитячому радісно, завтра новий день. І хочеться спати. І не чутно звідси війни в цю хвилину, й не перевірятиму стрічку ФБ, от тільки рахунок на телефоні перевірю...

Від правди не втечеш. Війна скрізь. Навіть у телефоні. Зв'язок на сході України.

2 і 3 серпня - БАНДЕРШТАТ як позиція

Цього року в Інтернеті велася бурхлива полеміка - йти чи не йти на Бандерштат? Раніше усе було просто - хочеш іти - йди, не хочеш - не йди. Ну хіба ше питання - а ти бандерівка? 

Тепер, коли у країні війна, ми надто багато думаємо. Можна піти, витратити там гроші, які, у свою черґу, підуть на підтримку військових чи поранених. Але можна не піти, й щоб усі решта не пішли, зекономити гроші, які, у свою черґу, підуть на підтримку військових чи поранених. 

Шо робити, кудити йти / не йти? 

Я за йти. Я за збирати гроші. Я за воювати. Я за діяти. 

Героєм, навіть біблійним, ставали лиш ті, хто діяв. Бандерштат - слабше ніж воювати, але краще ніж сидіти й сердитися вдома. Серед відвідувачів - багато героїв Майдану, представників добровольчих батальйонів і просто людей, що завжди берегли українську культуру, ще тоді, коли це було не так просто і не так модно. 

У ФБ мені дали гарний комент - Бандерштат сьогодні це не фест, не розвага, це - позиція. Я туди так і йду. Охочіше, ніж раніше. 

Музика не означає, що ми не тужимо за полеглими, усмішки на фото з прапорами не означають, що ми не читаємо новин, а смачна їжа на полі - що не передаємо харч на фронт. Пяних тут немає, агресивних немає, байдужих, здається, теж немає. 

І не слід сперечатися, йти чи не йти, гоже, чи не гоже, особливо тим, хто насправді з однаковою силою хоче Щасливої України. 

З відкриттів: ввечері виступає така чудна роса на траві (шо ви хочете від "міської дитини", я таке рідко відчуваю); якшо вам посеред тієї роси собака-друзів ляже на ноги - тепліше й радіше, ніж в шкарпетках; багато смачностей; гурт Був'є із Положинським, який і правда ніколи не продавав душу і зважте він тут; модні футболки з тризубом; кава під небом і відчуття єдності. 

І ше - в мені помер фотограф. Ото і фотографую як мертвий фотограф)))

Небо над Бандерштатом. Може, за нами спостерігають)

У мене тут зачіска як після-перегонів-від-собаки-по-полю, але так воно й було. Зате із янголом на плечі) Фокус тоді на тризуб)

Культура - це важливо. Не менш ніж економіка.

1 уже серпня - як я стала пропагандисткою)

Попса, звичайно, цитувати Стіва Джобса, але він казав - нового шляху не видно доти, доки не ступиш перший крок. Є ше геніяльне питання, яке задають на кожному початку - І шо? Це "і шо?" - взагалі потужне гальмо, поставте його після будь якої сформульованої ідеї і все, нема більше в ній і крихти сенсу))

Сьогодні я отримала смс, з Інтернету, так шо навіть у полеміку не вступиш) але вкрай мене вона втішила й надихнула) 

 отже, виходить, я тепер українська пропагандистка, шо сприймаю за вищу ступінь похвали, або як казав один одіозний київський клясик - я і мая маладая каманда дєлаєм что-то важноє)

Дякую автору правда-милого-смс, ви мене надихаєте працювати далі, точніше, серйозніше віднестися до видимості моєі громадянської позиції. Я ото боюся, скоро сама почну надсилати собі такі нетівські анонімки, тільки гостріші, шоб прінтскрінити й чванитися - о, яка я могутня пропагандистка) Пісню обіцяю послухати, решата, на жаль, ні))))

А, і тепер у мене є відповідь, на вічне питання "і шо?")))) - пропаганда реально працює, скарги надходять)

31 липня - 28 загиблих з Волині за час АТО

28 загиблих з Волині за час АТО. Чиїхось тат і коханих, або просто друзів, чи сусідів, які дратували своїм папіросним димом.

Моя оцінка життя і країни змінюється щодня. У політиці я вже не розбираюся остаточно. 

Кого Ви любите?

І ще, насваріть мене, будь ласка, щоб я працювала, а не думала, як не думати)

Усіх тьотічок з чорним пов'язками тепер перехожі розглядають уважніше. Бо тепер є чуже горе, коли просто хтось помер, і спільне, коли хтось загинув в АТО. Може так неправильно, але війна це ж теж неправильно.

Ви йдете на "Бандерштат"? 

30 липня - список українського солдата

Все це добре. Пожертви 565 і волонтерство, "мурашки", що перевозять амуніцію й жіночі "батальйони", що збирають провізію. 

Хлопці, які йдуть добровольцями й фабрики, які шиють бронежилети. Самодопомога. Самооборона. Самопоміч.

Пробачте, що Ви там самі. Ми не пробачимо, шо Ви там самі.

Список українського солдата. Мамі дали в Сільпо.

Потреби тих, хто ризикує життям. Ручки і прості олівці, какао і ірис, труси, ручні пили й блокноти.

Пробачте, що Ви там самі.

P.S.: В мене тут метелик стукає об стінки лампи і я думаю, шо там, в зоні АТО теж літають метелики, і кулі. І там у какао теж є смак.

29 липня - Вам буває соромно?

Мені ніколи не буває соромно. Я вмію бути видима. Дозволяю себе розглядати. Чути. Можна рахувати мої помилки. Робити мені зауваження. Я не боюся дати відповідь на запитання і не боюся його поставити. У мене зі мною мир.

Але є одне але))))

Сьогодні я сердилася. Страшно і довго. І вчора сердилася теж. Місяцями вже. На війну. Вона руйнує багато моїх планів. На подорожі. На любов. На те, про що я хочу писати, з ким і куди йти, я навіть плачу не через те, що належало б молодій дівці))) Серджуся на мобілізацію, на те, що не гоже виставляти радісні фото, хлюпатися бірюзовою водичкою на стрічці ФБ посеред оголошень про купівлю бронежилетів і відставку Яценюка. Серджуся, що не можна жити, так як раніше. Серджуся, що не маю контролю, а я ще те авторитарне створіння. Ні над ким не маю. І враження таке, що ніхто не має, і все котиться і клубиться, димить і стріляє, а ми лиш головою туди-сюди повертаємо, як у мультфільмі, коли хтось надто швидко проїжджає на велосипеді. 

Я серджуся, що навіть першого вересня мені важко буде пояснювати студентам чому політична лінгвістика важлива)))) Я стільки всього переосмислила, переоцінила.

Мені ніколи не буває соромно. Окрім єдиного випадку. Коли я, в тихому і спокійному місті серджуся на те, що день мій склався не так, як бажалося б, бо десь війна. Соромно, бо слід навчитися контролювати свої бажання у такий час і соромно, бо тисячі проживають цей час із більшими втратами. 

Хочу постити фотки з леопардовими штуками, і щоб за це не було соромно. І щоб у стрічці новин ФБ були суцільні котики і печивка, пляжі і навіть інші гарні дівки. Навіть гарніші за мене. За однієї умови - якшо не буде війни. І щоб сини депутатів не йшли на війну. І депутати. І решта мільйонів наших громадян. Щоб ніхто не йшов на війну.

28 липня - океан ельзи

Я люблю Океан Ельзи. Так, по-домашньому. Як маму. Іноді вона мене чимось не влаштовує, іноді я думаю інакше ніж вона, але немає нікого моїшого. Так і Океан Ельзи.

Усі мої любові гарно лягали на слова Вакарчука) І так класу з 10. І так у більшості в Україні)

Вакарчук розумний і говорить смачними-складними реченнями. І тут я подумала...)))

Роками наші культурні "ідеологи" усе спрощували, примітизували, розжовували й кидали "неосвіченим масам" якийсь кисіль прозорих ідей. Їсти-спати-тєлік-вмер. Звідти й золотий батон, і па-тупому напісано, та весь естетичний фонд епохи Януковича. І доходить до того, що вже підсвідомо соромишся власної грамотності, не хочеш лякати начитаністю і замішуєш суржик, щоб не сіяти фашизм. Занижуєш стандарти. Спрощуєш цілі. Смієшся з несмішного, слухаєш нецікаве, зраджуєш себе. А що вже тоді зрадити країну, або просто заснути, від стоми й байдужості десь посеред революції Гідності. 

Не можна так. Особливо тепер. Особливо після вчинків і героїв, особливо маючи такі зразки, як той же Вакарчук. 

Треба прагнути кращого, щодня. Треба давати найкраще, щодня.

І не соромитися, особливо не соромитися любити, любити щодня. Жінку і країну, солдата і небо. Ранок і дощ. Прапор і морозиво. І себе, кращого, ніж вчора, гіршого, ніж завтра.

І немає нічого погано хотіти увійти в історію.

27 липня - мода на блакитно-жовте

Я зажди пишу правду. Висновок: я не завжди говорю правду) Хочете знати точно - попросіть написати, погоджусь - значить таки не дурю))) 

Мені ніколи не подобався наш прапор. Жовтий і блакитний, блакитний і жовтий, якось просто, якось блідо і не надто ґеральдично. Червоний із чорним подобався більше, може наввть і зараз подобається більше. Але...

Для початку, цей прапор врешті перетворився на символ, чого не сталося в 1991. З ним стояв Майдан, з ним йшли в бій за правду, його почали боятися вороги.

У міста, де він знову майоріє повертається мир. 

Коли вводиш у славний гугл пошук лиш перше слово - відразу отримуєш підбірку: 

Кажуть, навіть у зоні АТО вояки хочуть чим більше блакитно-жовтих позначок на одязі.

Зірки приходять на концерти, модниці комбінують ансамблі і навіть брендові марки а-ля Zara запускають блакитно-жовті колекції. 

Я цих люблю, мій блоґ, то пробачте, шо не Пугачова))))

Можна було б сказати - просто мода. Але мода, насправді, це вже не просто. Спробуй стати модним (у широкому значенні цього слова) у цьому байдужому світі.

Давайте любити Україну, як глибоко в серці, так і зовсім на поверхні, обираючи, скажімо, блакитні шорти й жовті футболки)

Але червоно-чорний прапор таки...))))